Кожну четверту суботу листопада українці згадують жертв Голодомору, штучно влаштованого російсько-комуністичною диктатурою.

За дослідженням Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи Національної академії наук України, втрати у 1932–1934 рр. становлять 3,9 мільйона осіб. А в 2006 році Верховною Радою України Голодомор у 1932–1934 рр офіційно було визнано геноцидом українського народу.

В Україні було три масових штучних Голодомори, які мали катастрофічні наслідки для українців: 1921-1923, 1932-1933 та 1946-1947 років. Мешканці півдня Одещини від голодування найбільше страждали під час останнього – у 1946-1947 роках. Тоді багатонаціональний куточок України пережив жахи жорстокості та голоду, намагаючись вижити будь-якою ціною. Історії з перших вуст деяких з тих, кому вдалося вижити у неможливих умовах, збереглися в архівах видання «Південь сьогодні».

Село Котловина Ренійської громади Ізмаїльського району під час третього масового голоду 1946-1947 років очолило трійку гагаузьких сіл півдня Одещини з найбільшою втратою населення під час голодування – 68% мешканців. Сотні гагаузів ховали разом у ямах, яких на все село було три-чотири.

Своїми спогадами кілька років тому поділилися з журналістами Марія Опанасівна Мальчєва – якій у 1946 році було 10 років, Касаджик Пелагея Георгіївна – їй було 11 років, Пантелій Іванович Саранді – йому у 1946 році було 8 років.

«Нас було четверо дітей, і я втратила свою рідну сестру. В 19 років вона померла від голоду. Втратила батька. Я пам’ятаю добре, бачила: стоїть арба, запряжена волами. І туди скидають мертвих: живих і напівживих… Мене врятувала моя рідна тітка…», –  розповідала Касаджик Пелагея Георгіївна.

Голод тривав, але по селу продовжували ходити так звані уповноважені по заготівлі, які заходили в кожну оселю, аби відібрати усю продукцію, яка залишалася.

Пантелій Іванович Саранді зі сльозами згадував, як взимку з життя пішла його сестра.

«Взимку нічого не було… Маленька сестричка, як би не зігрівались зі старшою сестричкою, вона померла…»

Люди падали й вмирали просто на вулицях.

«Як зараз пам’ятаю: на вулиці в пилу лежать – напівмертві…», – згадувала Марія Опанасівна Мальчєва.

Детальніше про спогади – у відео нижче.

 

Котловинці Марія Дмитрівна Панчева 1934 року народження, Катерина Афанасіївна Крістін 1936 року народження, Іван Дмитрович Чернєв 1936 року народження, розповіли, як забирали чоловіків до трудового фронту, і що було з їхніми родинами під час Голодомору.

«Пішки звідси до Плавнів, з Плавнів до Новосільського – для обміну на харчі. Зайшли до першої хати, а я з вулиці, коли заходили до двору, звернув увагу на вікно. На підвіконні бачу мамалигу, вже запліснявілу. Матері кажу: «Попроси мамалигу цю, я її з’їм», – згадував Іван Дмитрович Чернєв.

Під час Голодомору мати Марії Дмитрівни була вагітна, проте в такому стані вона ходила за 30 км від села та збирала колючки, які потім перетирали та використовували у їжу.

«Ми прийшли додому, і мами почалися пологи. Вона сказала: «Навіть не буду дивитися, бо чим його годувати». Потім, скільки вона жила, стільки й плакала. Кричав, кричав… Як кішка. Так і помер. Прямо на підвіконні мама його поклала…»

Спогади Марії Дмитрівни, Катерини Афанасіївни та Івана Дмитровича – у сюжеті нижче.

 

Село Дельжилер Татарбунарської громади є рідним для багатьох етнічних болгар, які також зазнали жахів тоталітарного режиму. Своїми одкровеннями поділилися кілька років тому й жителі села Меланія Іванівна Матєва 1929 року народження (дівоче прізвище – Жекова) та Олена Семенівна Волканова 1938 року народження (дівоче прізвище – Бажан).

«Від голоду падали люди: один, другий… У колгоспі варили борщ. Говорили: «Ідіть їсти». Хтось доходив, а хтось падав і вмирав…Не було ніякого господарства. Ми йшли в колгосп, гадаючи, що нас він прогодує…», – розповідала Меланія Іванівна Матєва.

Олена Семенівна Волканова ще в малих років залишилася сама із братом – без батьків. Жінка розповіла про важке дитинство, голод, а також думки про теперішню війну, яку розв’язала росія проти України.

Детальніше – у відео нижче.

 

Мешканець села Дельжилер, коваль Іван Георгійович Узун розповідав, як у 1945 році протягом десяти днів вивозили кукурудзу, яка могла б врятувати багатьох людей від голоду, а також як його родина ховала зерно, завдяки чому вижила, та що він думає про сучасну російсько-українську війну.

«Вони його коли били, кажуть: «Ти кулак». А він каже: «Ні, я не кулак, я дурак, треба було теж пити, як ваші батьки пили, і щоб теж пропив я свою землю», – розповідав Іван Георгійович Узун про те, як відбувалося «розкуркулення».

Додатково

У 2020 році Міністерство внутрішніх справ України та Національний музей Голодомору-геноциду підписали Меморандум про співпрацю. Як наслідок із 2020 по 2023 роки було оцифровано понад тисячу архівних кримінальних справ-свідчень Голодомору, які зберігаються в Галузевому державному архіві МВС у фонді № 32 «Кримінальні справи судових та позасудових органів». Унікальні документи свого часу були засекречені комуністичним режимом, оскільки містять факти зумисного ретельно спланованого знищення українського народу. Документи висвітлюють масштаби злочинів, механізми їх вчинення, а також розвінчують радянсько-російські міфи, зокрема про «неврожай», «перегини на місцях», «всесоюзний голод» та ін. Детальніше про проєкт – за посиланням.

Переглянути мапу Голодомору та масових штучних голодів в Україні можна за посиланням.

Джерело: «Південь сьогодні»