15 листопада у місті Рені вперше пройшла акція «Наші ще не вдома», присвячена підтримці зниклих безвісти та полонених захисників України. На площі Свободи зібралися рідні та друзі тих, хто досі не повернувся з фронту. Вони прийшли не лише підтримати один одного, а й звернути увагу представників влади на цю болючу проблему, коли українські воїни залишаються у невідомості, а їхні родини живуть без відповідей, адже поки про них пам’ятають, поки про них говорять, у них є шанс повернутися додому. Про те, як пройшла акція, що говорили її учасники, з якими вимогами звернулися до влади і чому таких заходів має бути більше – у репортажі журналіста інтернет-видання «Махала».

«Почуйте нас»

Ведуча, відкриваючи акцію, звернулася до всіх присутніх і до тих, хто має можливості змінити ситуацію:

«Сьогодні ми стоїмо тут, щоб сказати голосно те, що болить у серці кожного українця: наші ще не вдома. Серед нас є ті, хто досі не знає, де їхні рідні. Сини і доньки, брати і сестри, чоловіки і дружини, батьки. Хтось уже роками живе між вірою і страхом, без відповіді. Хтось чекає дзвінка, який змінить усе. Ми говоримо сьогодні про тих, хто зник безвісти, про тих, хто потрапив у полон, про тих, хто віддав своє життя за Україну і досі не повернувся додому. Я хочу звернутися зараз до влади, до всіх служб, до кожного, хто може вплинути на пошуки та повернення наших рідних. Почуйте нас. Наш біль не можна сховати за звітами. Наші рідні – це не цифри у документах. Вони люди, вони серця, які б’ються разом із нашими. Я хочу донести до вас, наша шановна влада, та нагадати всьому світу, що кожне життя, яке ви вносите в звіт як зниклий безвісти чи полонений – це чиясь історія, чиясь любов, чийсь біль, який горить у душі. Ми не маємо права мовчати, бо поки ми говоримо, поки ми чекаємо і боремось, у них є шанс повернутися додому».

Ведуча запропонувала вшанувати зниклих безвісти та тих, хто перебуває у полоні, хвилиною мовчання. Після цього слово передали родичам, які чекають на своїх близьких. 

Історії тих, хто чекає

Першою виступила одна з учасниць акції, яка наголосила на важливості підтримки всіх, хто чекає повернення близьких: 

«Я вважаю, що не важливо, це кровний родич чи ні – ми всі одна родина і ця біль на всю Україну одна. Це наш знайомий, брат нашої подруги Олексій Калугін пропав безвісти і не має ніякої звістки. Ми дуже чекаємо на нього і на кожного сина, брата, чоловіка, родича, щоб усі повернулися додому. Олексій – учасник бойових дій з самого початку війни і коли почалась повномасштабна війна, він знов повернувся і приступив до своїх обов’язків. Я вважаю, що кожен з нас повинен молитися і не втрачати надії на повернення наших близьких, рідних та просто знайомих»

Дружина зниклого безвісти Андрія Борисовича Дьяченка розповіла свою історію:

«З першого дня повномасштабної війни він пішов захищати нашу країну. Він є батьком двох чудових дітей. 27 жовтня 2023 року, вийшовши на бойове завдання, на жаль, він більше не вийшов на зв’язок. Наразі я зверталася до всяких можливих структур. Але, на жаль, на сьогодні немає жодної інформації. Але ми знаємо, що безвісти зниклі завжди в наших серцях. Ми чекаємо, віримо та надіємося. Я бажаю кожній родині безвісти зниклого або полоненого дочекатися, молитися та звертатися всюди, де тільки можливо».

Про зниклого безвісти воїна Євгенія Олександровича Ткач розповіла його сестра:

«У 2022 році потрапили в окупацію, ми з Херсонської області. Переїхали в Одеську область, а потім брат переїхав до бабусі в Харків і там його мобілізували. 16 листопада моєму брату 30 років. 28 грудня 2024 року він зник безвісти на Покровському напрямку, 155-та окрема механізована бригада. На сьогоднішній день частина не надає жодної інформації, що сталося з моїм братом, що сталося з іншими хлопцями. Просто нуль інформації. «Хлопці зникли за невідомих обставин» – так написано у рапорті. Я дуже сподіваюся, що дочекаюся звістки, дочекаються всі рідні звісток. Наші хлопці повернуться. Я дуже хотіла, щоб мій брат зателефонував, щоб ми з ним спілкувалися і я його привітала з днем народження». 

Історією свого онука поділилася пенсіонерка Ольга Буравікова:

«Коли почалася повномасштабна війна, мій онук Ігор Сагайдак був у Польщі. Але він не залишився там – повернувся в Україну, щоб захищати рідну землю. Вже п’ять місяців ми не чуємо від нього жодного слова. Робимо все, що в наших силах, звертаємося всюди, намагаємося дізнатися хоч щось, але відповіді немає. Ця невідомість – найстрашніше, що може бути. Серце просто розривається від болю».

Мама ще одного військового зі сльозами на очах розповіла свою історію:

«Мій син Сергій Сергійович Занфіров, 1988 року народження, зник безвісти 22 жовтня 2022 року. Він кадровий військовий. Три роки ми не знаємо, що з ним. Ні від військової частини, взагалі нічого. Нуль, розумієте? Ми звернулися всюди. І в Організацію Об’єднаних Націй, і в Червоний Хрест – всюди. Ніхто нічого не говорить і ніхто їх не шукає. Будь ласка, я звертаюся до нашого президента: «Володимире Олександровичу, подивіться на нас. Наші діти, ми їх ростили. Для чого? Будь ласка, зробіть щось. Верніть наших дітей».

Ведуча підтримала цей заклик словами надії: 

«Ми будемо чекати і будемо сподіватися. Усі повинні повернутися додому. Це наші близькі, це наше життя. Це люди, з якими ми росли. Це дуже складно, коли близькі люди пропадають або потрапляють у полон. Це нестерпно боляче, коли у тебе немає ніякої інформації», – сказала вона.

До учасників акції звернувся захисник острова Зміїний із міста Рені Олександр Куртєв, який був у російському полоні 679 днів. 

«Це дуже важливо нагадувати всім людям, що хтось перебуває в полоні, хтось зник безвісти, а це ще гірше, набагато гірше. Коли я був у полоні, було дуже багато людей, рослинники яких просто зникли, ніхто їм нічого не писав, ніхто ніколи про них не питав. І вони ось так сиділи там і чекали на якусь звістку. Насправді, що хочу побажати батькам, родичам – надії. Надії на те, що живий, повернеться, що буде якась звістка», – сказав він.

Невідомість – найстрашніше

Свою історію розповіла і дружина ще одного зниклого безвісти – Олександра Вінокурова, військовослужбовця 22-ї ОМБр:

«Мій чоловік пішов служити з 2022 року. З 2023 року він брав участь у бойових діях під Бахмутом. Але зник безвісти під Курщиною у 2024 році. Наразі рік і три місяці немає в мене жодної звістки від нього і де він перебуває. Ми подавали інформацію, зверталися в усі структури. В ООН, Червоний Хрест, СБУ, ГУР, Координаційний штаб. І наразі я знаходжусь у повній невідомості, де знаходиться мій чоловік. Чи живий він? Але я вірю, я чекаю і бажаю всім дочекатися своїх близьких живими. Повертайтеся живими всі наші близькі родичі».

Своїм болем також поділилася дружина зниклого безвісти захисника В’ячеслава Олександровича Долженко:

«Я шукаю чоловіка, який пропав 21 липня на селі Кіндрашівка Харківської області. У частині ніхто нічого не знає. Побратимів я не знаю. Командир не відповідає на дзвінки або скидає дзвінки. По службах усюди зверталися, але ніхто поки що ніякої інформації не може надати. Сама шукаю через соцмережі. Зовсім по нашій частині неяких нема об’яв, по Кіндрашівці немає ніякої інформації. Таке враження, що вони крізь землю провалилися. І стосовно цієї частини і бригади запитання всюди. Ніхто нічого не знає про цю бригаду. Дякую вам за підтримку». 

Далі ведуча визначила головну мету акції – звернути увагу влади, силових структур: 

«Ми звертаємось до вас не просто з проханням, ми звертаємось з вимогою. Почуйте нас, не відвертайтеся, не мовчите. Наші воїни зникли не десь далеко. Вони зникли на передовій. Там, де мали відчувати підтримку держави. Вони зникли безвісти і потрапили в полон під час бойових дій. На Покровському напрямку, під Ізюмом, у Бахмуті, під Курськом, у Херсоні. А також у найгарячіших точках, де тривають запеклі бої. Авдіївка, Часів Яр, Куп’янський напрямок, Запорізький фронт, Вугледар. Ми вимагаємо від вас не забувати жодного зниклого та полоненого, не ховати правду про обставини їхнього зникнення, не відкладати розслідування і пошуки, посилити роботу всіх відомств, відповідальних за обмін, пошуки, повернення наших людей, звітувати перед сім’ями, а не залишати їх у тиші та невідомості. Ми маємо повне право вимагати дій, бо наші рідні віддали за цю країну все». 

«Ухилянтів шукають усі, а безвісти зниклих – тільки родичі»

Однією за найболючіших тем стала несправедливість у пошуках, на яку звернула увагу ведуча:

«А ще я хотіла б нагадати, що ухилянтів шукають усі: поліція, ТЦК, військові, командири. А безвісти зниклих шукають тільки їхні родичі. Де така справедливість? Чому так у нашій країні? Я вдячна всім, хто підтримує ці акції. Дякую поліції, яка перекрила дорогу. Дякую нашій мерії, яка також підтримувала організацію цієї акції. Але хотілося б, щоб було трохи більше від наших військових, від наших структур, щоб вони допомагали. Тому що коли пропав мій кум Іванов Олександр, я пам’ятаю перші дні, пам’ятаю, як прийшла новина і як дзвонила його мама. Ми спробували тоді хоч якусь інформацію знайти про те, де ж, за яких обставин, і нам ніхто не говорив. Ми стукали в усі двері, я писала в їхню бригаду, мені ніхто не відповідав. І тільки коли ми почали дійсно вже штурмувати всією нашою громадою, коли дійсно всі почали робити репости, і це показало, що це дуже важливо. Дуже важливо, коли ми всі об’єднуємося і робимо одну справу, і не забуваємо наших близьких». 

Завершуючи акцію «Наші ще не вдома», ведуча подякувала всім, хто прийшов її підтримати:

«Це надзвичайно важливо – показати всьому світу, що ми не забуваємо наших близьких, що ми пам’ятаємо кожного, хто зник безвісти чи потрапив у полон. Ми готові боротися за них і робитимемо це далі. Також важливо проводити такі акції частіше, підтримувати наших рідних і побратимів, які зараз не з нами, давати їм відчути, що вони не залишені сам на сам зі своїм випробуванням. Я хочу додати від себе: ваша підтримка, ваші історії, ваш голос – це сила, яка допомагає берегти пам’ять і надію. Разом ми не дамо забути нікого». 

Фото: Махала

Джерело: mahala.com.ua