2 жовтня в Одесі у музеї «Степова Україна» відбулося відкриття фотовиставки «Не народжені для війни», присвяченої безвісти зниклим, полоненим та полеглим військовослужбовцям 82-ї окремої десантно-штурмової бригади. На заході побувала журналістка видання «Південь сьогодні».

Організатором заходу стало об’єднання родин безвісти зниклих, полонених та загиблих військових «Завжди перші 82 ОДШБр». Такою виставкою рідні та близькі намагалися розповісти суспільству про своїх чоловіків, коханих, братів, батьків, синів – тих, кого вже давно не чули, а хтось, на превеликий жаль, вже ніколи не почує. Поруч із фотографіями воїнів – листи, у яких рідні висловили свої найщиріші думки, побажання, спогади, свій біль… Кожен лист адресується захисникові. А на самих фотографіях ми можемо побачити не тільки військових у формі – там зображені люди, які мали своє життя, родини, хобі, професії, друзів. На більшості світлин вони зображені щасливими – з посмішками, в оточенні близьких – саме такими їх запам’ятали найрідніші.

Як зазначили організатори, мета виставки — привернути увагу до того, що в країні триває жорстока війна. Водночас жоден з хлопців та чоловіків, який у потрібний момент став до лав армії боронити Батьківщину – не був народжений для війни. Вони мали мрії й плани на життя: будували кар’єру, подорожували, одружувалися, ставали батьками. Вони були менеджерами, працівниками IT-сфери, таксистами, інженерами, маркетологами, будівельниками, кухарями, істориками — ким завгодно, але точно не професійними військовими. Та війна змусила їх взяти до рук зброю, аби стати на захист кордонів нашої держави.

Сьогодні багато хто з них безвісти зниклі, потрапили у полон і зазнають страшних тортур. На жаль, багато з них полягли, а їхні рідні вже роками живуть у болісному очікуванні повернення синів, чоловіків, батьків додому. Важливо усвідомлювати: кожен воїн має повернутися на рідну землю. З кожним полеглим Героєм родина має мати змогу гідно попрощатися й провести в останню путь.

«Цією фотовиставкою ми прагнемо провести паралель між життям хлопців до війни та під час неї, показати увесь біль і розпач, які відчувають їхні родини, щодня шукаючи й чекаючи своїх найдорожчих», – наголошують організатори.

Поділитися цим болем з усіма – це завжди важко. Як розповіла одна з організаторок виставки та координаторка об’єднання Світлана Шуст, велика кількість листів була написана рідними захисників не з першої, а часом з десятої та двадцятої спроби.

«Коли ми планували нашу виставку, ми довго думали, яким чином її зробити, що написати, як донести цю інформацію. І в ході роздумів ми придумали зробити фото, де ми покажемо наших хлопців у мирному житті з родинами, наших хлопців під час виконання бойових завдань і написати кожній з родин листа своєму рідному про те, як болить. Це дуже важко, у багатьох були спроби по десять-двадцять разів… Ми повинні це сказати, показати, виставити на показ наш біль, щоб про них пам’ятали, їх цінували, про них знали».

Пропонуємо читачам ознайомитися з кількома листами, які родини писали своїм близьким захисникам.

«Привіт мій любий, дорогий коханий. Мій чоловік, наш «папуля». Вже більше року ми не знаємо де ти, вже стільки часу одна тиша…. Ми робимо все можливе, щоб тебе знайти, ми ні на одну секунду не сумніваємося що ти живий, віримо, що одного разу відкриються двері, і ти як завжди, скажеш: «Мамулічка, я вдома!» Тиша вбиває, але ми знаємо, ти сильний, ти за ради нас маєш бути живим, маєш повернутися до нас!!! У нас з тобою ще дуже багато планів, які треба реалізувати. Ми тебе дуже чекаємо, кожен день, кожну хвилину, кожну секундочку. Твоя кохана та любляча дружина і твій єдиний синочок», – лист до Максима Трохименка.

«Привіт, моє кохання! 23 місяці твого полону… Життя поділене на до і після… Тільки після, це щоденна боротьба за тебе, твоє повернення додому, за будь-яку інформацію про тебе. Чи важко мені поки ти далеко? Морально – я вмираю кожного дня. А фізично – мені Господь дає сили боротися за тебе. Ми з дітьми дуже чекаємо на тебе. Тебе попереду чекає знайомство з нашим вже таким дорослим хлопчиком, йому вже аж 2 рочки. Я знаю, як сильно ми мріяли про цю вагітність. Ми обовʼязково впораємося, бо наше кохання витримає все.  Ти казав: головне вір в мене і все буде добре, а я вірю, чекаю, молюся і кохаю тебе, з кожним днем все більше і більше кохаю. І не важливо скільки ще потрібно часу, я буду чекати, шукати і молитися, щоб Господь допомагав тобі. P.S. Твоя бубочка», – лист Володимиру Федіку.

«Мій рідний синочку, мій любий хлопчику! Пишу тобі ці рядки з молитвою в серці й вірою, що ти їх відчуєш, де б ти зараз не був. Кожного дня я прокидаюся з думкою про тебе і засинаю, посилаючи тобі свою любов і силу. Я знаю: ТИ ЖИВИЙ, ти борешся… Дивлюсь на небо і прошу Бога оберігати тебе, вести твої кроки до рідного порогу. Промінець сонця нагадує мені про твою усмішку, і це дає мені силу жити й чекати. І як заклинання повторювати твої слова: «Мамуль, все буде добре!». Ми всі віримо в твоє повернення і чекаємо на тебе з відкритими обіймами й серцем, повним надії. Повертайся, мій дорогий синочку! Я вірю, що обовʼязково настане день, коли я знову зможу обійняти тебе й подякувати Богові за це диво. А зараз, обіймаю тебе подумки й шепочу: «МИ ДОЧЕКАЄМОСЯ!» Твоя мама-мамуля», – лист до Олександра Калюжка.

«Мій любий. Рік і вісім місяців, як я не знаю де ти, як ти. Двадцять місяців, як я не чую твого голосу. Мій коханий, кожного дня боюсь за тебе, кожного дня вірю і надіюся, що знов нас обіймеш і скажеш: «Мої любі дівчатка, все гаразд». Тільки ти можеш підтримати та заспокоїти. Ми довго чекали нашу донечку, та тепер ми чекаємо на тебе, кожного дня пишу тобі смс з думкою, що ти їх обовʼязково прочитаєш, а доця відправляє тобі свої фото. Мій рідненький, наша бусінка кожного дня запитує і сумує за тобою. Ти нам потрібний, без тебе все зовсім не так. Коли наснишся мені, прокидаюся радісна ….та за секунду розумію, що це лише сон. А так сильно хочеться, щоб ти був поруч… Мій коханий, вірю, що живий, вірю, що повернешся додому та міцно обіймеш нас… Ми дуже сумуємо, кохаю тебе, мій любий», – лист до Олександра Мущенка.

«Коханий мій… Жоден день без тебе не має сенсу. Я не живу — я просто існую. Тебе немає поруч — і світ став іншим. Порожнім. Холодним. Я думаю про тебе щодня, щогодини. Молюся, аби ти чув мої думки, відчував, як сильно ми чекаємо. Я не зупиняюся – шукаю, борюся, чекаю… бо ти обіцяв повернутися. І я тримаюся за цю обіцянку, як за життя. Наші сини ростуть, і кожен день вони питають про тебе, говорять про тебе… Вони памʼятають. Ми всі памʼятаємо. І ми віримо — ти живий. Ти сильний. Ти витримаєш. Я знаю: ти борешся, як можеш. А я борюся тут — за тебе, за нас. Наше кохання – це сила. Воно не згасло, воно палає сильніше, ніж будь-коли. Кожна клітинка мого серця кричить: повернися! Без тебе все зупинилося. Я чекаю. Я благаю. Я вірю. Тільки повернись!», – лист до Артема Ягодинського.

«Мій рідний братику, мій друг, моя підтримка. Мені дуже не вистачає тебе, мені потрібні твої поради, інколи, щоб і насварив. Твої похресниці чекають, коли ти зайдеш, як завжди, тихенько налякаєш і всі разом посміємось з цього. Коли приїжджаєм до мами, завжди згадуєм, що б зараз сказав ти: чи анекдот розказав, чи чудернацьку історію з роботи, чи просто попідколював мене чи похресниць. У мене тепер місія: приїхати до мами, зробити деякі справи за тебе, сказати мамі твоїми словами. Вона тебе дуже чекає. Ми з дітьми хочемо, щоб ти не в сні приходив до нас в гості, а зайшов тихенько і сказав : «Не чекали, а я тут». Я хочу цей гамір в хаті, чути сміх, підколи один одного. Брате, ти мені дуже потрібен, я вірю: Господь допоможе і я тебе знайду. Люблю тебе, мій брате. Твоя сестра», – лист до Віктора Поліщука.

«Кохане наше сонечко, наш Владиславчику, ти наше серденько, наш наймолодший синок і брат для своїх рідних. Ти наш промінчик сонця, який завжди світив в нашій домівці. Твоя посмішка ніколи не згасала з твоїх чудових губ. Ти кожного дня як пішов на службу, нам повторював: «Не переживайте, все буде добре. Я повернусь. Я вас люблю»…і багато-багато іншого, що можна перечитувати нескінченно. Але на жаль, прийшов жахливий час, який перевернув наш світ догори ногами і не тільки для нас, але й для інших родин в Україні. Кожного дня, який проходить без тебе, у нас серце розривається на маленькі шматочки. Кожну секунду нашого життя ми думаємо про Тебе. Але ми всі тримаємось, шукаємо, віримо і чекаємо Тебе. Чуєш, синок: «ЧЕКАЄМО, ВІРИМО І МОЛИМОСЯ!!!!!» Це наше гасло дня. Розкажу маленьку історію, як ти мав народитись. День перед твоїм народженням мені приснився сон, що тебе принесли два ангели. Це був пречудовий сон. А на другий день народився ти, наша наймолодша крошинка, яка давала нам сенс життя. Я вірю, синок, що ці два ангели приведуть тебе додому живого і здорового. Ти наш «Щасливчик». Ми кожного дня чекаємо, коли ти подзвониш і скажеш: «Я ЖИВИЙ, Я ПОВЕРТАЮСЬ». Ми тебе сильно любимо, молимося і чекаємо. Нехай тебе оберігає Матінка Божа, Ісус Христос і всі Святі. Твої батьки, брати, сестри і племінники», – лист до Владислава Горака.

Світлана Шуст зауважила, що, на жаль, досягнення воїнів десантно-штурмової бригади не часто висвітлюються, а складнощі, з якими щодня стикаються захисники – відомі тільки їхнім рідним.

«Ніхто ніколи не згадує, іноді вони приймають рішення, що їм брати в дорогу: чи пляшечку води чи набої. Ніхто не згадує про те, що вони роблять виходи по вісім кілометрів пішки під щільним обстрілом, у дощ та сніг. Про це згадують тільки ті родини, яким болить. Ми про це говоримо кожного дня. І ми вирішили, що ми про це будемо говорити не тільки між собою, а по всьому білому світу, де це тільки можливо. Тому що наші хлопці не народжені для війни. Ми народжувалися, знайомилися, одружувалися, навчалися, народжували дітей, мандрували. У нас були мрії, у кожного з нас. Але, на жаль, коли прийшов час, ми забули про наші мрії – наші хлопці пішли захищати нашу родину. Дуже багато наших хлопців зникли на другому-третьому бойовому завданні… Ми хочемо цією виставкою показати, що це не професійні військові, вони такі, як і ми з вами».

Під час підготовки фотовиставки багато воїнів 82 ОДШБр повернулися в рамках репатріації.

«Навіть сьогодні ми знаємо, що в нас військові чекають своїх остаточних ДНК-експертиз. В нас було поховання вчора, буде завтра, буде поховання через декілька тижнів», – з біллю розповіла Світлана Шуст.

На заході зокрема була присутня заступниця директора департаменту культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини Одеської обласної військової адміністрації Ярослава Різникова, яка відзначила: велика кількість захисників, світлини яких ми бачимо на виставці, попри різні можливості, зробили свідомий вибір залишитися й боронити країну:

«Коли переступаєш поріг цієї кімнати і бачиш величезну кількість молодих, гарних, чудових хлопців, доля яких одних відома, одних – невідома… Ця виставка не може не вразити. Коли я отримала інформацію про неї, мене вразила сама назва цієї виставки: «Не народжені для війни». Але всі вони солдати. Ми всі не народжені для війни. Ми мирний народ, мирні люди, але ми маємо силу захищати себе. І саме ці хлопці, які зараз дивляться на нас з цих фотографій, вони знайшли в собі силу, потребу йти захищати нашу Батьківщину. Бо вони як ніхто розуміють, наскільки це важливо – дати Україні можливість вистояти, ціною власного життя, свого здоров’я, родин і дітей. Вони зробили свій вибір і низький уклін кожному з них, хто пішов захищати нас, хто зробив все можливе, щоб ми утримувалися більше ніж три роки цієї страшної несправедливої жорстокої війни, яка забирає від нас найкраще… Дуже багато історій, коли людям казали і рідні, і близькі: «Не йди, ти можеш не йти, ти можеш за кордон виїхати, є такі можливості». А вони говорили: «Хто як не я?» І в цій залі, я переконана, є дуже багато саме таких людей…»

Водночас вона наголосила, що обов’язком суспільства є пам’ять та відповідальність перед воїнами, які поклали заради майбутнього України власні мрії, мирне життя, здоров’я, на жаль, життя:

«Ми не маємо права забувати цих людей, складати руки і говорити: «Ми заморилися від війни». Тому що ми відповідальні перед цими хлопцями і відповідальні перед цими родинами, жінками, дітьми, матерями. І така виставка б’є в саме серце. Я почала читати листи, які писали рідні своїм загиблим чи зниклим безвісти, і я не могла дочитати багато листів тому, що це крик душі кожного рідного. Мені здається, що така виставка має побувати в кожному населеному пункті, бо вона просто кричить до кожного з нас: бережіть пам’ять і доведіть ту справу, яку починали ці прекрасні хлопці – до логічного кінця. Україна має перемогти, відстояти своє право на власне існування і власну ідентичність. Кожен із нас має робити те, що може».

Фотовиставка «Не народжені для війни» триватиме в Одесі до 25 жовтня у музеї «Степова Україна». Наразі вона також відкрита у Чернівцях, а раніше була виставлена у Києві на Майдані Незалежності. Виставку також побачать у Львові й у листопаді та грудні – знову у Києві. Слідкувати за відкриттями можна у соцмережах Об’єднання родин «Завжди перші 82 ОДШБр» за посиланням.

Амєлія МИЙНОВА

Джерело: «Південь сьогодні»