Юрій – захисник України ромської національності, уродженець Одещини, який у перші дні повномасштабної війни доєднався до лав української армії та протягом трьох років боронив Україну на гарячих напрямках. Наразі Юрій проходить лікування після отримання поранення на Херсонщині. Про мотивацію стати військовослужбовцем, стереотипи про ромів, спілкування з побратимами та лікування воїн розповів в інтерв’ю для 

.

Мотивація стати на захист України

У цивільному життя Юрій працював будівельником. Розповідає, що до роботи звик з самого дитинства, однак часом стикався зі здивуваннями щодо цього, однак як і в цивільному житті, так і військовому здобув повагу тоді – колег, нині – побратимів, власними вчинками.

На початку повномасштабного вторгнення Юрій мешкав у Білгород-Дністровському районі, був одружений й чекав на поповнення в родині – дружина була вагітна. Про великомасштабну війну дізнався з новин, та й сам чув, як ворог атакує Одещину. Тож прийняв рішення не чекати, поки окупанти прийдуть до його домівки – пішов боронити країну.

«Я побачив по телевізору, що в нас почалася повномасштабна війна. У мене жінка на той час була вагітна. А я як раз живу в Татарбунарському районі (в Татарбунарській громаді – Авт.), у нас поряд острів Зміїний – тоді бахкало дуже. Ну і я кажу жінці, що я повинен йти – кожен чоловік має піти захищати сім’ю. Я не хотів чекати, поки вони прийдуть, скрутять мене і будуть щось робити, чи з жінкою, чи з моїми дітьми і так далі. Хто крім мене? Чому я повинен кудись тікати? Тікати – це не наше. Тим паче я в себе на землі». І пішов пішки до Татарбунарів до військкомату 25 кілометрів і кажу: «Я хочу воювати». Мене спитали, чи служив раніше – ні. «Тобі куди, тероборона Білгород-Дністровський?». Кажу: «Ні, в самий пипець». Мені здається, що в мене якась місія є допомагати людям», – розповідає військовий.

Як виявилося, у той самий день до ТЦК вирушив і його батько – з такими самими думками. Про це Юрій дізнався випадково, коли вже на шляху до ТЦК зателефонував повідомити про свій намір матері.

«Я йду пішки до військкомату. Дзвоню, кажу: «Мамо, я пішов воювати». Мама мені каже: «Батько теж пішов». Ми в один день пішли, і я не знав, що він пішов, а він не знав, що я пішов. А після нас ще два брати пішло вже. Я був у шоці», – згадує Юрій.

Спочатку батько захисника потрапив до територіальної оборони, а потім також попросився йти служити «на нуль». На питання, чому одразу обрав найгарячіші напрямки Юрій каже:

«Через те, що вони (росіяни – Авт.) поводили себе як нелюди. Дуже багато емоцій, злості на цей рахунок. Що вони наробили в Бучі, Ірпені… В кожного з нас є родина: брат, сестра і так далі. І це дуже було боляче».

Тож у родині на оборону України стало четверо чоловіків.

Стереотипи про ромів

Юрій розповідає, що бути ромом у сучасному українському суспільстві – це бути готовим зустрічатися зі стереотипами:

«Стереотип є циганський – роми крадуть, роми вбивають, обманюють. І він залишився, і, мені здається, що він і буде».

Тож під час першого знайомства з побратимами також отримав хвилю здивувань – однак, каже, це не було чимось негативним:

«Всі так дивувалися: «О, циган і воюєш, давай сфотографуємось».

Наразі у військовій родині захисник почувається рівним, має повагу серед товаришів та впевнений, що може на них покластися. Ділиться, що там, на передовій, є представники різних національностей, однак усі стереотипи відходять на задній план, коли усі об’єднані однією метою – витиснути ворога з рідної землі.

«На сьогоднішній день багато ромів воює, дуже багато. І дуже багато хто розповідає про це. Я думаю, що вони (українці – Авт.) поміняють свою думку. Одна біда людей з’єднала разом. Не залежно від нації, чи ти грузин, чеченець чи ще хтось. Ми одна родина», – каже військовий.

Однак певні «закиди» від цивільних чути таки доводиться. Наприклад, що роми йдуть воювати для заробітку. Таку тезу Юрій вважає повною нісенітницею, адже життя – набагато цінніше за гроші, й для тих, хто пішов на фронт у перші дні, це точно не було пріоритетом:

«Ті, хто пішов з самого початку – ніхто ж не знав, що будуть платити гроші. Це потім може у кожного своя мотивація. Та й ніякі гроші не коштують твого життя. Це пекло – те, що там відбувається. Повірте, ні грошей, нічого не хочеться…Я не розумію, як це можна піти через гроші воювати. Це ти що, чітко знаєш, що тебе не вб’ють, чи що? Чи це якесь поле чудес? «Я піду, може мене легенько трьохсотне («300» – позначення поранених – Авт.) і все» – ну як це? Так, я чув від багатьох українців. Ну це безглуздо. Це якщо в тебе якась посада далеко від позицій, і ти при цьому заробляєш кошти, то так. А якщо ти на нулі, і тебе вбили – нащо тобі ці гроші? Їх же треба витратити. Та й мені здається, цигани на металоломі більше грошей зароблять, ніж оце».

Також захисник прокоментував іншу цитату: «Якщо ти не служиш – ти циган». Зокрема схожу думку озвучував ексрадник міністра МВС Віктор Андрусів.

«А скільки мільйонів українців, які називають себе українцями, тупо звалили? Ухилянти. І кажуть так за циганів. Щось це якось не логічно», – обурився Юрій.

Військовий зазначає – по життю намагається не реагувати на безглузді провокації:

«Провокацій багато. Але якщо я здрава людина, розумію, що якби я вівся на кожну провокацію у своєму житті, я б або вже був мертвий, або сидів би у в’язниці. Тому це треба відпустити. Але я це з віком вже розумію. Важко, але треба здраво мислити».

Аби змінити нинішнє ставлення до ромів, найперше, на думку Юрія, суспільство має перестати судити людину за її національністю та навпаки. Водночас зазначає, що й ромам доведеться докласти зусиль, аби існуючі стереотипи відійшли у минуле:

«Моя думка особиста – це суспільство має змінитись. Не можна людину судити за її нацією. В кожній нації є ті самі крадії і так далі. Тоді все буде добре. І цигані будуть себе нормально почувати, а не «О, цигани, брудні, весь час крадете». Люди це роблять. Вони бачать тільки циганів. Вони не бачать, що купа націй це робить. Ромам теж треба змінитися – спосіб життя, щоб стереотип змінився. Жебракування, ворожіння – для мене це взагалі жах, особливо онлайн. Це неправильно».

Війна, порятунок побратимів та поранення

Найбільше, ділиться Юрій, його погляди на життя змінила саме війна. За час своєї служби він боронив країну зокрема на Херсонському та Донецькому напрямках, отримав сім поранень, та кожного разу повертався на передову.

«Погляди на життя змінилися зовсім. Начебто заново народився. Це неможливо пояснити».

За свою ромську ідентичність найбільше пишався, коли під час прямого попадання у БМП (бойова машина піхоти – Авт.) на полі бою, разом з іншим побратимом-ромом врятував товаришів.

Також воїн згадав іншу особливу для нього ситуацію – тоді на них з побратимами заїхало два танки без будь-яких позначень – тож захисники сприйняли їх за окупантів. Як згодом виявилося – свої, однак понервувати змусили Юрія з побратимом значно.

«Ми були на позиції, і до нас заїхало два танки. Це були наші, але ми не знали, що це наші танки. Вони були без позначення. Один танк поїхав у бік наших… Пацани заховалися, ми залишились вдвох із «Диким» – це позивний. В мене РПГ (ручний протитанковий гранатомет – Авт.), танк в метрах чотирьох від нас. У мене такий був шок, не передати. Я кажу «Дикий, що робити?». Він каже: «Не знаю, брате». І ховається за мене. А він на зріст десь 2,20. І він так ховається, наче це якось допоможе від танка», – згадує Юрій.

Під час служби захисник знайшов дещо дуже для себе цінне – побратимів, які стали для нього ще однією сім’єю:

«Там ти знаходиш реально друзів по життю. Ти відчуваєш оце братерство, як живеш однією сім’єю. Навіть от ти просто сидиш, куриш цигарку, просто мовчиш, про своє думаєш. І до тебе вже підійдуть спитають: «Братику», що з тобою? Може щось сталося? Давай поговоримо. Може щось вдома сталось?» Тобто навіть не дадуть піти в себе. Завжди настрій піднімуть. Всі один за одного хвилюються».

Своє останнє поранення військовий отримав на Херсонщині, коли плив з побратимами на лівий берег. Тоді у човен військових влучив ворожий FPV-дрон. Внаслідок влучання у Юрія пошкоджено велико- та малогомілкові кістки. До речі, врятував його з побратимом рідний брат Юрія, який цілеспрямовано пішов служити поряд:

«Я вже пів року з ногою – мені перерізало дві кістки: малу та велику гомілкові кістки. І кості не хочуть зростатися. Ми скинули човен на воду. Я по посаді старший рульовий матрос. Сів за румпель. Тільки заводить – FPV полетіла прямо в мене. Загорівся човен. Моє перше слово: «Знову?». Знову поранення. Бульк в воду, а я плавати не вмію. Добре, що це був наш берег. Нас було в човні двоє і той, хто привіз човен на машині з нами – то мій брат рідний. Він теж був у моїй групі. І оце він мене витягнув з води, і товариша мого – побратима, і на евакуацію нас привезли в Херсон, з Херсону у Миколаїв, з Миколаєва вже в Одесу», – розповів Юрій.

Наразі Юрій продовжує лікуватися. Ділиться, що проблем також вистачає. Наприклад, відсутність виплат, байдуже ставлення лікарів:

«Стосовно виплат це взагалі капець. І так не тільки мені – багато хто судиться, за лікування гроші не виплачують. У мене є родина, є діти, я залишився інвалідом, у мене травма пов’язана із захистом батьківщини. Вони мають платити мені, поки я лікуюсь, компенсацію. В лікарнях вони до своїх погано ставляться. В нас лікарні – це просто жах. Ніхто не хоче лікувати, ніхто не хоче займатися. Місяць і виписують – типу на місяць у відпустку додому. Потім тебе лікує інша лікарня. Один лікар так хоче лікувати, інший – по іншому. Третій лікар каже, що треба різати… У мене зараз нога гноїться. І зараз теж кажуть, давайте ми вас додому випишемо на 30 днів. Кажу, а толку мені вдома бути, якщо в мене хронічний остеомієліт (запалення кістки, спричинене інфекцією – Авт.). Їм простіше за все виписати. Це незалежно від моєї нації – це вони всіх не хочуть лікувати. Саме військових, які безкоштовно лікуються. Мені простіше було б платити і бігали б робили. Знеболювальне в них випросити це жах. Ніхто не хоче свою роботу робити», – поділився захисник.

Військовий припускає, що, можливо, відсутність виплат пов’язана із тим, що його вважають недостатньо обізнаним:

«Думають, що не грамотний, наприклад, стосовно виплат. Тобто мені повинні прийти виплати за лікування, а вони думають, що я ром, неосвічений, і можна мені не виплачувати гроші».

Крім того, наслідки великої кількості поранень також дають про себе знати:

«Сім поранень, голова взагалі «не варить». Контузій дуже багато, навіть не порахуєш. Офіційно сім. Самопочуття дуже погане. Адаптуватися в цьому середовищі – теж дуже тяжко», – розповів Юрій.

Дуже складно переносити й втрати побратимів, які так само на початку повномасштабної війни стали добровільно на захист країни.

«В нас хто залишився – тримаємось як сім’я. Стільки тепла, що я навіть від батьків не бачив стільки тепла… Дуже важко, важко рідним казати, що його вже немає. У нас держава така, що їм простіше об’явити, що безвісти зниклий. Я завжди знав, що мій труп у будь-якому випадку мої хлопці заберуть. Навіть ризикуючи життям, заберуть мене. А в основному людей не забирають», – каже військовий.

Найцінніше для Юрія – відчувати вдячність врятованих ним товаришів та усвідомлювати свій внесок.

«Я коли хлопців рятував, коли їх зустрічаєш, і вони плачуть, кажуть дякую, і пам’ятають, що я їх реально врятував, і завдяки мені в нього є нога чи рука, чи ще щось. І він це розповідає: «Той циган мене врятував». І це мене гріє навіть більше, ніж оці медалі. Це мої живі медалі, які за мене далі продовжують казати, що є такий відбитий циган «Амір» – у мене позивний, що він піде, спасе, забере…»

Роздуми про службу, суспільство у тилу та майбутнє

Юрій вважає, що будь-який громадянин України, й ром зокрема, який вважає Україну своєю Батьківщиною – має ставати на її захист:

«Якщо він себе вважає українським циганом, як я себе вважаю – він зобов’язаний. Я ж громадянин України. Я народився тут, це моя земля, я в себе вдома. Нас теж міняти потрібно. Ми теж закінчуємося… А чому ні? Ми ж тут живемо, це наша країна. Я дуже люблю свою країну, але не державу нашу. Влада наша – це жах».

Військовий також зазначає, що у «тилу» відчуває – суспільство забуває, що війна не завершилась та завдяки кому життя триває своєю звичною чередою:

«Багато людей, які не відчувають цю війну. Так, я взагалі за те й пішов, щоб люди собі далі жили. Але ж не забували, завдяки кому вони живуть далі, працюють. А люди тут забулися».

Водночас відмітив значну роль волонтерів, завдяки яким, наголошує – усе й тримається.

Щодо планів на майбутнє, каже – певний період мав намір продовжувати військову кар’єру, однак свою думку змінив. Після звільнення з війська планує відкрити власний офіційний бізнес – у рідній Україні.

«Мені з дитинства ще подобалась військова кар’єра. Я і хотів певний час підвищувати свою кваліфікацію військову. Але потім передумав – з нашою владою, командуванням – вони вбили це все в мені. Я більше не хочу служити. Хочу якийсь свій бізнес відкрити офіційний. Думав про комп’ютерний бізнес – щось пов’язане із комп’ютерами. А там побачимо», – поділився воїн.

Найбільше Юрія надихають діти – донька Злата та син Амір.

«Моя донька Злата – це моє все, моя принцеса, моя радість. Син в мене є Амір. Це я його назвав. Мені дуже подобається ім’я Амір – це як сподвижник…»

Наостанок захисник поділився бажанням, аби суспільство навчилося ставитися до ромів, як і до будь-яких інших українців – рівноцінно:

«Щоб люди зрозуміли, що роми – це теж люди, і як і всі, так само мають права на все. Це в першу чергу люди, не важливо якої вони національності чи в якому вони становищі».

Підготувала Амєлія МИЙНОВА
Фото – скриншот з інтерв’ю проєкту «Роми – це ми»

Джерело: «Південь сьогодні»