У середині березня всю Бессарабію сколихнула новина про смерть 25-річного талановитого митця, скульптора Тараса Шевченка, який за покликом серця став на захист рідної Батьківщини. Він створив символ «Тузлівської Амазонії» – скульптуру кучерявого пелікана. Всі офіційні джерела національного природного парку «Тузлівські лимани», де залишив свій великий слід митець,  писали про загибель чоловіка на війні. Але що ж насправді сталося з Тарасом, з’ясували кореспонденти видання «Громадське», передає «Бессарабія INFORM».

 

На узвишші стоїть могила Тараса Шевченка, якого поховали 10 березня. Та внизу не Дніпро, а лиман Сасик. Тарас — не Григорович, а Олександрович. Йому було 25.

 

Мати збирає вінки, які розкидав шквалистий вітер. Батько змінює воду для живих квітів, сідає на край лави біля могили. Жінка стає поряд і бере чоловіка за руку. Вітер приглушує плач Людмили та Олександра. З їхніх блакитних очей — таких самих, як у сина на фото на хресті, — без упину течуть сльози.

 

Новина про смерть тезки Кобзаря на фронті 9 березня облетіла інтернет. Через два дні Людмила написала у Facebook, що її син помер далеко від лінії зіткнення — в Одесі. Каже, що це сталося в неї на очах. І що його вбила не війна, а байдужість інших. Бо за кілька місяців до цього Тарас самовільно залишив частину — через те, що йому було потрібне лікування.

 

Батько Тараса Олександр змінює воду для живих квітів

«Тарас постійно носив із собою пластилін. Бувало, спілкується з кимось і за кілька хвилин ліпить фігурку цієї людини», — пригадує директорка нацпарку «Тузлівські лимани» Ірина Вихристюк, поки підвозить журналістів до Трапівки Лиманської громади. Це рідне село Тараса, що за півтори сотні кілометрів від Одеси.

 

Вона познайомилася з хлопцем у 2019 році, коли думала, як захистити привабливу для браконьєрів ділянку нацпарку. Позаяк святе місце порожнім не буває, його потрібно було наповнити змістом, каже Ірина.

 

«Ця ділянка, де навіть після створення парку продовжували полювати на птахів, колись була стрільбищем. Вирішили поставити скульптури тварин, занесених до Червоної книги», — розповідає директорка.

 

Тарас спершу проігнорував замовлення: не любив ліпити тварин. Але зрештою взявся за роботу і зробив пелікана, бабака та скіфську бабу.

 

Тарас та скіфська баба

«Він так тяжко це робив. Я й сам тиснув: „Тобі терміни дали, люди надіються на тебе“. Нема-нема [натхнення], то найшло на нього — пішов і робить», — додає Олександр. Він зустрічає гостей у піксельній куртці. Сам також військовий.

 

На веранді ще стоїть довгий стіл, де недавно були поминальні обіди. Біля стіни, обклеєної шпалерами з квітковим орнаментом, — портрет Тараса. Підходять, щоб вшанувати пам’ять.

 

Портрет Тараса Шевченка біля столу з поминальними обідами

«Його талант проявився в чотири роки. Перед Новим роком ми прийшли по Тараса в дитсадок й побачили на шафі фігурку Снігуроньки з пластиліну. Нам сказали, що це Тарасове. Я й не повірив. Удома попросив його ще раз зробити — то він ще краще зліпив», — пригадує Олександр.

 

Тарас завжди мав пластилін. Дарували на день народження, купували кілограмами. Уся хата була в пластилінових солдатиках, каже батько, стримуючи плач.

 

«Його фігури були настільки реалістичними, що здавалося, ніби вони оживуть. І я колись подумав: у Біблії написано, що Бог створив людину з глини й вдихнув у неї життя. От Тарас усе так ліпив: здавалося, залишилося тільки вдихнути життя — і його фігури почнуть рухатися», — пригадує свого однокласника Вадим.

 

Однокласник Тараса Вадим зайшов до будинку Шевченків

«У тебе руки, ноги, голова цілі»

До великої війни Тарас не збирався йти в армію, був за «мир без кордонів». Але в перші дні повномасштабного нападу росії вирішив приєднатися до війська.

 

«Ми були в Карпатах із жінкою, коли це все почалось. У ТЦК йому казали не йти служити, але він там чотири дні просидів і все-таки добився свого. Він 1 березня вдягнув форму, а я через два дні, поки дістався з гір», — пригадує Олександр.

 

У цій родині всі чоловіки в різний час узяли зброю до рук: Олександр, Тарас та його старший брат Сергій, а в сестри Ірини — чоловік.

 

«У давніші часи одного чоловіка із сімʼї не брали в армію, зазвичай найменшого. Два мужики в нас пішли вже — я й Тарас. Молодший сам захотів, то старшого притримував. Але й той мобілізувався у 2023 році», — розповідає батько.

 Джерело: bessarabiainform

 

 

Тарас приєднався до 32 окремої артилерійської бригади ВМС, яка на той час обороняла узбережжя Одеської області. Хлопець був водієм-механіком. Але і в армії намагався не залишати свою справу — теж ліпив та вирізав з каменю. Просив маму передавати йому глину.

 

Батьки помітили проблеми зі здоров’ям у Тараса влітку 2022 року, коли поїхали його провідати на місці служби, на Одещині. Людмила одразу звернула увагу, що в сина тремтять руки. Тож уже з осені вони почали звертатися з Тарасом до лікарів, зокрема консультувалися в невролога.

 

«Це через нерви. Він не міг миритися з несправедливістю. Спочатку командир у них був нормальний, але потім його замінили. Тарас готував їжу, а новий командир вимагав, щоб йому приносили їсти в кімнату. Тарас відмовився, і з того моменту до нього почали ставитися інакше», — пояснює Олександр.

 

Чи було відверте цькування, син батькові не розповідав. Але згадував, що в підрозділі можна було відкупитися від покарання за порушення, а тих, хто сперечався з командуванням, відправляли на небезпечніші ділянки фронту.

 

«Я розумію, що в армії має бути дисципліна, але це не означає, що тебе мають кидати в окопи лише за те, що ти комусь неугодний. Хотів поговорити з командиром, але Тарас просив не втручатися. Я сам служив ще в радянській армії, знаю, як це працює. Мене такі речі не чіпляють, а от таких людей, як Тарас — творчих, — дуже», — додає Олександр.

 

У лютому-березні 2023 року Тарас поїхав на вишкіл до Польщі. Батько каже, що син радів цьому. Тоді він уже служив у 37 окремій бригаді морської піхоти. Але під час навчань у нього почала розвиватися грижа шийного відділу. Одного разу навіть знепритомнів у строю, про що потім розповідав батьку та матері.

 

Після повернення в Україну Тарас попросив, кажуть батьки, щоб командування відправило його на військово-лікарську комісію.

 

«Начальник штабу дозволив, але медикиня роти сказала: „У тебе руки, ноги, голова цілі“, — і відмовила. Тараса залишили на пункті постійної дислокації, а бригада пішла на Запорізький напрямок. Лише коли Людмила залучила юристів, ця сама медикиня, уже перебуваючи там, подзвонила синові й дала направлення», — розповідає Олександр. 

 

Людмила пригадує: «На Великдень 2023 року Тарас приїхав додому й сказав: „Мамо, я поламаний, я — руїна“. Він сидів на лавці, опустивши руки…»

 

Жінка замовкає через сльози.

 

«Таких мало»

Після 9 класу Тарас вступив до Одеського художнього коледжу ім. Грекова. Його дипломна робота — скульптура «Данко» — досі зберігається в музеї училища. Це образ молодого юнака з твору Максима Горького, який вирвав своє серце, щоб освітити шлях іншим.

 

 

Тарасова скульптура «Данко», яку зберігають в музеї Одеського художнього коледжу ім. Грекова

Завідувач відділення скульптури Микола Лукін охоче проводить журналістів до музею.

 

«Учні в цей час зовсім молоді, і не завжди в них сформований стиль, досвіду мало. Але в нього вже було мислення скульптора достатньо зрілого. Тут мова українського модернізму 20-30-х років. Студент неординарний. Таких мало», — розповідає він.

 

Тараса в училищі всі пам’ятають. Викладач Дмитро Запорожець каже, що хлопець вражав його своїми імпульсивними й суворими вчинками.

 

«Якось Тарас почав бігати по 10 км на день. Кажу: „Тарасе, ти молодий, можеш посадити серце. Ти можеш бігати по 5 км“. Щоб ви розуміли, якого калібру це була людина, він відповів: „Я собі поставив мету. Я хочу боротися з особистою слабкістю“», — пригадує Запорожець.   

 

 

 

«Він не бачив іншого виходу»

У червні 2023 року ВЛК визнала Тараса непридатним до служби в морській піхоті. Діагноз підтвердив проблеми із шийним відділом хребта, що були пов’язані зі службою. Після цього хлопець шукав можливість працювати в тилу, проте в місцевих ТЦК для нього місця не знайшлося. Зрештою, скерували у 3 рекрутинговий центр ВМС, і він почав їздити у відрядження в різні точки країни.

 

Згідно з анамнезом із виписки, яку показали батьки, хлопець розповідав лікарям, що його стан різко погіршився в жовтні 2023 року. З’явилися напади паніки, тахікардія, задишка без видимих причин. Та приблизно в цей самий час Тараса переводять зі служби в рекрутинговому центрі в пункт постійної дислокації, ближче до лінії фронту.

 

«Не знаю, потім став він неугодним чи що. Його перенаправили під Херсон на пункти базування, потім — на Миколаївщину. А напади тривали», — каже Олександр.

 

У березні 2024 року в Тараса, згідно з анамнезом, вперше стався епізод паніки, що призвів до падіння на землю, під час цього хлопець тримався за голову. Це повторилося не раз. Спочатку лікарі підозрювали епілепсію, але діагноз не підтвердили. Також у медичному документі вказано, що в хлопця обтяжена психічними захворюваннями спадковість, бо є родичі, які хворіли.

 

У травні 2024 року друга ВЛК визнала Тараса придатним до служби у ВМС, хоча з’явився новий діагноз — «дисциркуляторна енцефалопатія І стадії». Ідеться про порушення кровообігу мозку. Утім, у висновку ВЛК вказано, що хвороба спричинила лише «незначні порушення функцій» органу, а відповідно до наказу № 402 Міноборони, це не є підставою для звільнення від служби.

 

Те рішення Тарас не оскаржував, не вірив, що це щось змінить. І не розповідав, як проходив другу ВЛК: чи справді відвідував лікарів, чи просто зібрали підписи.

 

У червні 2024 року Тарас вирвався додому і Людмила повезла його до поліклініки в Татарбунарах. Там він розповів психіатру, що має суїцидальні думки. Лікар дав направлення на шпиталізацію для стаціонарного обстеження.

 

Утім, як каже Людмила, у частині це направлення проігнорували, не відпускали на лікування. А якби без необхідного документа від частини Тарас самостійно ліг у лікарню, це вважалося б СЗЧ.

 

У липні після чергового нападу військова частина сама скерувала Тараса у психіатричну лікарню, де він провів два тижні. Стан не покращився, наполягають батьки. Ба більше, сина не направили на повторну ВЛК, натомість мали перекинути у 126 бойову бригаду, яка, зокрема, воювала у Кринках.

 

І хлопець 11 серпня 2024 року вирішив самовільно залишити частину.

 

 

Олександр та Людмила біля свого будинку

«Він не бачив іншого виходу. Подзвонив мені: „Тату, я не можу, я йду“. Я зрозумів, що це означає. Сказав йому: „Тарасе, ти дорослий, вирішуй сам. Я пишаюся тобою і допоможу“. Він і так протримався довше, ніж міг, — два з половиною роки», — каже батько.

 

Олександр почав допомагати сину винаймати квартиру в Одесі — додому той повернутися не міг, оскільки дорогою довелося б перетинати блокпости. Мати приїздила в обласний центр і ходила з ним до лікарів.

 

У перший же день після СЗЧ у Тараса сталася панічна атака.

 

«Він почав приймати ліки, але вони викликали страшну побічну реакцію. У нього почали судомитися щелепи, здавалося, що зуби можуть випасти. Це було перед моїми очима. Життя, як по мінному полю», — згадує Людмила.

 

8 березня Тарас вийшов чекати на матір біля магазину. У дворі в нього стався черговий напад.

 

«Я дзвонив йому в цей момент. Відповіла людина, яка намагалася його врятувати. Запитала, що робити. А я звідки знаю? Поки чекали на „швидку“… Організм не витримав. Медики сказали, що це була моментальна смерть», — розповідає Олександр.

 

У свідоцтві про смерть вказано, що причиною стали інтоксикація та гострий панкреатит. У Тараса проблеми з травленням були й раніше: у 2019 році він також лікував гастрит. Батьки переконані, що важкий ментальний стан сина значно посилив його інші хвороби.

 

«У нього була тонка, вразлива душа. Вона просто не витримала», — каже Людмила.