Одесити Артем та Сергій – захисники України, ветерани, які брали участь у звільненні Херсонщини у 2022 році. Разом вони пройшли найстрашніший день у житті, обидва мали зупинку серця та отримали важкі поранення, після чого були звільнені зі служби. Зараз захисники продовжують адаптуватися до цивільного життя, працюють у мирних професіях. Однак ще у перший рік повномасштабного вторгнення їм довелося спочатку побувати ледь не у самому пеклі, звільняючи українські населені пункти, а після пройти надзвичайно непростий шлях відновлення та повернення до цивільного життя, який ще триває. Про війну, найстрашніший день у житті, поранення, повернення до мирного життя та взаємодію цивільних і військових ветерани розповіли журналістці інформаційної агенції «Південь сьогодні».

Початок військової служби

Військових шлях Артема та Сергія розпочався ще до повномасштабного вторгнення.

До 2021 року Артем служив у 101 окремій бригаді охорони Генерального штабу ЗСУ, а після звільнення мав намір продовжити військову справу у лавах СБУ. Тоді він вперше побував на Донеччині. Бажання служити у силових структурах в Артема з’явилося після того, як він став свідком порушення прав людини, і вирішив, що хоче боротися за справедливість.

«Мені хотілось в якийсь певний момент зрушити цю ланку, щоб закони якось працювали. Всі мають бути рівними перед один одним – перед державою і перед самими собою. І мені захотілось бути тією людиною, яка буде діяти в рамках закону, щоб люди були захищені. Бо який головний девіз Збройних Сил України – «Служу народу України». Так само всі інші силові структури, вони повинні захищати народ України. Кожна людина від малого до великого має бути захищена», – розповідає ветеран.

(Фото: Артем)

Однак плани доєднатися до лав СБУ обірвалися – почалося повномасштабне вторгнення. Артем пояснює, що не міг довго чекати, адже події розгорталися надто швидко та вимагали рішучих дій. Тоді він вирішив вступити до Одеської 28 окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу, де розпочав службу вже 25 лютого 2022 року.

Сергій потрапив до лав цієї ж бригади ще у 2021 році – за контрактом. Тож про початок повномасштабного вторгнення дізнався безпосередньо від командування:

«У роковий день нам дали заряджену зброю, вивели й сказали: «Все, пацани, почалася війна». Ми всі прокинулись, ще ніхто не розумів що відбувається, ми навіть не знали, що почалася війна. Просто масово по усіх кімнатах для зберігання зброї були натовпи, як у Макдональдс».

Військовий поділився, що на початку повномасштабної війни він відчув сподівання, що покладеться край цьому довготривалому конфлікту між Україною та росією:

«Я звісно думав, що кацапи до останнього не ризикнуть піти на такий тупий для них, безрозсудний крок, але вони на нього пішли, і я в чомусь навіть зрадів – нарешті вирішиться давній конфлікт, якому 800 років».

(Фото: Сергій)

Передова та перші бойові виходи

Вже у перші дні повномасштабного вторгнення Артем разом з побратимами отримали команду виходу на південь України: Миколаївщина, Херсонщина. У свій перший бойовий вихід на Миколаївщині військовий вперше відчув – ворог не економить ані на кількості, ані на різноманітті снарядів.

Головною перевагою, розповідає, стало те, що ворог не був ознайомлений з місцевістю. Однак колони російської армії були значними – по 50 одиниць важкої броньованої техніки. Агресор знищував усе: цивільні приміщення, склади, магазини, домівки.

Перший бойовий вихід Сергія стався на Херсонщині. Зізнається, що сам виявив бажання відправитися на передову:

«Я нарешті випросив поїздку на Херсон – дуже хотів. Я заїжджав вже в Посад-Покровське розбомблене – вже тоді його розбомбили. Висадили у командира роти. Хвилина – п’ять минуло – пішли одразу ж бомбардування. Я з посмішкою: «О, треба бігти». Заникався, питаю: «Що, тут так щодня?», Кажуть: «Це ще квіточки».

Далі захисник із побратимами змінювали позиції. Каже, що перестрілки з ворогом були щоденними. Тоді військовий мав дуже суперечливі відчуття:

«Драйв, інтерес і бажання поїхати додому. Усе в одному – повне протиріччя. Це інь-янь, який змішали, і немає золотої середини. Не знаєш, чого ти хочеш».

Водночас Артем згадує зовсім інші враження від пережитого на війні. Знаходячись під беззупинними обстрілами, гадав, що вже не вибереться живим. Однак все ж таки зміг врятувати своє життя, рахуючи кожну секунду на переміщення:

«Три з половиною години безперестану снаряд за снарядом, гради, міни, ствольна артилерія, фосфор – і все в одну позицію, в один квадрат. Я вирахував певний час на перебіжку – чотири секунди. І кожні чотири секунди пробіг – впав, пробіг – впав, щоб змінити точку, щоб вижити… Неважливо скільки ваги у тобі, якої ваги на тобі зверху екіпіровка – не має значення. Ти будеш бігати як Флеш, якщо тобі треба буде. І будеш падати, і ти в ту ж секунду встанеш з тією вагою».

Знайомство Сергія й Артема та найстрашніший день у житті

Захисники познайомились майже за два місяці напередодні штурму, який обидва згадують як справжнє пекло на Землі. Наказ віддали у вересні 2022 року. Тоді почалася імітація штурму прориву Херсону, аби ворог перекинув війська з Харківщини, що врешті-решт вдалося Харківську область звільнили.

Сергій пояснює, що наприкінці серпня 2022-го метою української армії було знищення мостів через Дніпро та знищення ворожих складів боєкомплектів, після чого почалися піхотні походи:

«Після цього день-два на Херсоні стало тихо і безпечно, я би сказав. Мені вперше стало спокійно». 

Готуючись до штурму військові розуміли – це може стати дорогою в один кінець, адже тоді було попередження – евакуації не буде.

Спогади Артема

Вже напередодні, з самого ранку, зізнається Артем, почалися неприємності.

«Напередодні цього ми сиділи балакали, і я кажу «Серьога, щось так нервую. В мене така чуйка якась. Що щось буде». Там були великі угрупування військ: спецура, десант, вагнера, здається, росгвардія. Нас просто чекали», – додає військовий.

Херсонська область – степи, майже стерті з обличчя землі будиночки, заміновані поля. На штурм їде батальйон українських військових – колоною. Першим їде – танк, позаду у машині Сергій з Артемом.

«Через мінне поле ми проїжджаємо, нам казали: «Вас проведуть, там розміновано». А там нічого не розміновано. Ми їхали на удачу», – каже Артем.

Перший вибух – підривається танк, що попереду. Колона зупиняється – починається ворожий обстріл.

«Ми їдемо і зупиняємось, бо у нас перша машина в колоні підбита. Починають накривати, хочуть розбити колону. І ми проїхали це мінне поле, підбивають танк, і ми – перша машина їдемо. Нам дають наводку їхати вперед. Вперед ми не можемо їхати – попереду танк. Трохи вліво, вправо – міна. І ми можемо в будь-який момент підірватись. Бачимо, одна машина підірвана, друга машина підірвана. І починають насипати», – розповідає ветеран.

(Ці фото Артем побачив вже згодом на ворожих ресурсах)

Далі уламком пробиває й БМП, де знаходилися Артем з Сергієм.

«Нам дають команду: все одно їдемо вперед, ми маємо закріпитися по першій лінії, по першій вулиці, щоб всі групи, роти, батальйони, які сюди збираються, могли укріпитися і поступово відтісняти противника», – каже Артем.

Воїнам вдається прорватися крізь мінні поля, крізь лінію вогневої підтримки ворога. Вони – у тилу противника, на вулиці населеного пункту. Знову вибух – на протитанковій міні підривається БМП. Військових викидає з машини, здіймається полум’я:

«Я сидів крайній, і на мені здійнялися язики полум’я, лице обгоріло. Він (Сергій – Авт.) сидів крайній по іншу сторону машини – з ним нічого. Я весь обгорілий: брови згоріли, обличчя обгоріло, борода розплавилась, шкіра набухла і ошметками зійшла. І тоді, коли був вибух, і нас викинуло, я думав: як ми тоді не підірвались з тим озброєнням. Якби воно здетонувало – воно як консервна банка з тюлькою розірвалось би. І вибухає, нас всіх викидає. Моторний лист, десь пів тонни вагою, б’є мене по голові – мене прибиває тим листом, його (Сергія- Авт.) б’є – він утримав той лист. Мене лупануло і я одразу впав. Воно пече, болить, я відключаюсь», – згадує ветеран.

На цьому моменті Артем з Сергієм розділилися. Артема відтягнув побратим – вони дісталися до будинку. Командир підрозділу також отримав важке поранення, тому його довелося евакуювати майже одразу.

До моменту прибуття їх батальйону у підвалах будинків населеного пункту вже були українські поранені військові – їх сховали місцеві. Тож, захисникам, які прибули, необхідно було їх забрати.

«Це був перший вихід. У нас був другий вихід, коли ми прорвали лінію оборони. І забирають тих хлопців. Ми поки їхали, я бачив, як позаду влупили в танк наш, як він загорівся, як танкісти звідти просто вилітали, їм пощастило, що не здетонувало. Там таке полум’я було. Вони прибігли всі чорні обпеклі. Я був весь чорний, обпеклий, так вони були взагалі як вугольки. І командира в нас немає. Приходить команда – займаємо кругову оборону».

У будинку, де переховувався Артем, були трупи тварин: котів та собак – росіяни відстрілювали їх та скидали на купу.

Бої продовжували точитися, обстріли не припиняються. Захисники займають оборону, паралельно намагаючись зберегти життя пораненим побратимам.

«Починає в наш квадрат насипати артилерія. Прилітає в літню кухоньку. Будиночок, трохи далі літня кухня, і ми на цій території займаємо кругову оборону. З тієї сторони противник, з тієї сторони противник, і ми в тилу у нього. І прилітає в кухоньку, валиться стеля на мене, засипає, я вилажу звідти. На нас вирушає група. І там були як в старих селах паркани з кущів, і звідти було видно, ми зайняли оборону. Тоді отримав і кульове поранення в плече і воно одразу навіть не відчулося, окрім такого чогось неприємного. Тоді ми відстрілювались. Як зараз пам’ятаю, як висунулась до нас група противника, і ми відстрілялись. Стрьомно було. Я пам’ятаю, як ми поклали групу. Це було страшно: у нас поранені, у нас немає евакуації, підтримки. Ми були на самозабезпеченні, грубо кажучи, сподівалися самі на себе. Не було навіть зв’язку з командиром».

Українські воїни давали відсіч, навіть вдалося знищити деяку ворожу техніку. Разом з побратимом Артем дістається до БМП, аби евакуюватися. Варто зауважити, що мова йде не про медичну евакуацію, як зазначалося раніше – у тому штурмі її не було. На допомогу приїжджали інші піхотинці.

Як тільки вони намагаються виїхати – знову підрив. Захисники пересаджуються на іншу машину, однак ворог влучає і в неї:

«Приїжджає інша БМП, завантажились повністю, забрали поранених, їдемо. Я знову сидів крайній. І тільки розслабляюсь, і між мною і наводчиком влітає снаряд. Я тільки розслабився, думаю, зараз мене підлікують, бо я почав періодично втрачав свідомість від болю. І влітає снаряд, і там такий спалах був, і просто діра в цій БМП. Все горить, екіпаж двісті (загинув – Авт.), ми всередині горимо. Було настільки боляче. Чувака, який порваний, ще раз побило. Наводчика травмувало, порвало. Мене взагалі розвалило: череп, пах, ногу, відвалило руку, вона на м’ясі висіла. Те, що вона зараз рухається – це просто чудо. Але цим не завершилось. Я починаю різко вмикатись і розумію – треба вискакувати, бо ми згоримо живцем, або десь підірвемось, бо екіпаж задвохсотився. Я нащупав двері, ледь їх відкрив, це просто чудо. Я бачу, нога не рухається, рука висить. І я однією правою рукою трохи підсовувався, поки не зачепився за землю, щоб мене за інерцією викинуло. І мене викинуло, я через ті міни перелітав. Я не знаю, як я не підірвався. При тій вазі, що на мені ще була екіпіровка. Праве око не бачило – його пробило. Ліве око запеклося, воно засмажилось, і воно не бачить – наче крізь жовтий поліетилен. І я впав, вперся і бачу силует червоного. Шия сифонить, лице тече розірване, пах, грудна клітина розтікається, все мокре. Я не знаю, звідки були ті сили. Я думав, що я тут вмру. Я очі промивав своєю кров’ю, щоб прийти трошки до тями. І ледь протер ліве око, щоб можна було розмитим щось бачити. І бачу піді мною там міна, там піхотна, там танкова. І я думаю може хтось буде їхати і забере – я все ж таки далі від села. Повертаюсь, а ми не так далеко від села від’їхали, і бачу – в мою сторону стріляють, чути свист над головою. Я ліг, думаю, полежу трошки. Але починаю відключатись, і думаю «О, ні треба підійматись».

(Фото: Артем)

Мотивацією не здаватися стала обіцянка рідним – коханій, а в першу чергу – матері, повернутися живим. Захисник розумів, що можливо вижити з такими важкими пораненнями не вдасться, тому волів хоча б зберегтися, аби батьки мали змогу гідно попрощатися та поховати свого сина. З цими думками воїн знайшов сили рухатись далі:

«Перша думка: «Бляха, я ж мамі пообіцяв. В мене вдома дівчина чекає (колишня дівчина військового – Авт.), я обіцяв, що наберу. І я ж їм пообіцяв». Але в першу чергу я пообіцяв мамі. Я ж повинен був повернутись. Я хотів іти і впав знову. І думаю, що робити, помру, і мене навіть не поховають, мама не дізнається. А розумію, що я вмираю, стікаю кров’ю. І це був жах. І я встаю, кажу: «Ні, треба йти. Навіть якщо загину – хоча б тіло мамі привезуть». І я просто на характері пройшов стікаючи кров’ю кілометра два, нічого не бачу, крізь ці поля, поки не дійшов до першої точки, де підірвався наш танк. Де врешті-решт побачив, що наша БМП, що горіла прямим попаданням, знову підірвалась на міні. І слава Богу, що я відкрив двері, в момент підриву їх повикидало звідти, вони залишились живі. І я поки йшов, побачив, як по мені засадили касету «градів». Я чую вихід «градів», падаю на землю, я нарахував 32 ракети. 32 ракети по одній особі. Летить касетка, розривається, я знову падаю. Поки йшов раз 10-15 падав і знову підіймався. Дістався до місця, де підірвався танк. Пішов дістав хлопців. Була якась підгорівша беха, дістав з тієї бехи воду, турнікет. І я вже йшов: «Помру то помру, але хоча б щоб тіло забрали». Щоб просто забрали додому, мама могла поховати, щоб знала, що син її вдома. І я дістав хлопців, намагався надати їм допомогу при тому, що рука відвалена. Турнікети сам собі наклав на ногу, на руку, але воно було до одного місця».

Стікаючи кров’ю, Артем намагався допомогти іншим пораненим. Таким чином йому вдалося разом із собою відтягнути ще чотирьох воїнів.

«Розумію – у нас немає ані радіостанції, ані машини, екіпажу, щоб виїхати. І по нам знову насипають. Важко. Починають горіти поля, усе горить, дихати немає чим. І згадую про телефон, він залишився цілий, і це нереально крута реклама компанії «Apple». Хоч його і побило, поламало, я зміг його запустити, мені допомогли знайти номер командира роти. Я ледь додзвонився до нього, кажу, ми там-то, і треба евакуація, я не знаю як, але треба евакуація. І чую: «Щось придумаємо». І нас починають глушити, зв’язок втрачається».

До хлопців прийшли на допомогу. Спочатку захисники подумали, що це ворог їде добивати, однак потім впізнали своїх. Проте навіть цього разу вдача підвела – знову підрив на міні. На щастя, цього разу усі захисники вижили, а поряд була залишена ще одна машина:

«Мене побачив наводчик, вони повернули в нашу сторону. І він з’їжджає, тільки завантажується, починаємо рухатися – підриваємось на міні знову. Слава Богу всі вижили. Була кинута беха, не знаю чиєї роти. Перевантажуємось туди, її вдалося запустити, і вона була ціла, просто кинута. Це був найстрашніший день у моєму житті. Хлопці хотіли ще забрати двохсотих, але не вдалося. Бо прозвучала така фраза «Забираємо живих. Живі мають жити. Мертвому ти нічим не допоможеш, а пораненого можна врятувати». Ми перевантажили хлопців. І слава Богу був зв’язок, працювали радіостанції, передали, що треба евакуація. Ми вискочили, перевантажили нас на «таблетку» нашу військову. Забирають хлопців. Нас було п’ятеро, бо ми забрали з собою по дорозі п’ятого, що лежав. Я вже був лежачий, мене поклали, вже не міг ходити».

Поранених доставили до Миколаївщини. Останнім на «швидку» забрали Артема – його стан був найважчим серед усіх. Як пояснили військовому, першими забирають тих, у кого легкі поранення, адже їм надати допомогу простіше.

«Питають: «Йти можеш?», я кажу: «Ні». Я роблю два кроки і відключаюсь. В мене зупинка серця… Простір білий, без дна, без неба, стін. Все біле, і ти не провалюєшся нікуди, за тобою ніхто не йде, і кричиш: «Агов, є хтось, чи немає нікого?». І ти просто чогось очікуєш. І в якийсь момент розумію – я вмер… Зупинка серця, що я все… І ніхто не чекає, ніхто не забирає, і думки, навіть в просторі отому, що був, я вважаю, за межею життя. Не було такого, як кажуть, все життя перед очима пробігає. В мене були перші думки «Бляха… Я ж мамі обіцяв». І в якийсь момент я відчуваю пекучий біль в грудині. Як виявилось, мені запускали серце за допомогою дефибрилятора. І воно дуже-дуже запекло. Бачу, як мені по судинах заганяють пакети, починаю приходити до тями. І чую крик крізь темряву: «Адреналін йому давай, давай, ще додавай, щоб він запустився швидше». Я не знаю, хто там з медиків був, але просто боролися за життя, як не знаю хто. Це було надзвичайно круто і сильно, і я безмежно вдячний тим парамедикам, які мене врятували».

Артем згадує, що медики допомагали йому не втрачати свідомість, підтримували, нагадуючи про рідних, що чекають вдома:

«Я пам’ятаю, він каже мені «Приходь до тями, все класно, ти живий». Я питаю де я. Каже, «Все нормально, ти на медичці, зараз тебе будемо везти в лікарню». Кажу, що хочу спати. Він каже «Ні, друже, навіть не думай. Розмовляй зі мною.!» І він розмовляє. Оця підтримка, вона багато що вирішила. Вона мені допомогла».

У медзакладі військовий проінформував співробітників про стан своїх побратимів, пам’ятав свою бригаду, батальйон, роту, однак пригадати ім’я батьків, свій вік, звідки родом – так і не зміг. Сталася часткова втрата пам’яті.

Після того, як медсестра принесла військовому телефон, він побачив багато пропущених дзвінків. Спочатку зателефонував мамі. Артем зізнається, що не хотів на ніч змушувати рідних хвилюватися, тому коротко відповів, що все добре та він зайнятий. Потім зателефонував дівчині. Тоді захиснику зробили першу операцію. Деякі уламки так і не вдалося дістати – вилучали тільки критичні для життя.

Вже наступної доби, вранці, Артем розповів батькам про поранення. Потім захисника евакуювали до Одеси, де йому зробили ще шість операцій, а через чотири місяці – ще дві.

Спогади Сергія

Паралельно з тим, як Артем евакуювався увечері першого дня штурму, Сергій пробув там до ранку наступного дня. Він залишився з кількома важкопораненими побратимами в оточенні ворогів.

«Вже вечір. Нас назбиралося п’ять трьохсотих (поранених – Авт.): заникалися у кущах і не знаємо що робити. Зв’язався з замполітом, каже, якщо що, йдіть у бік школи. Я ж розумію, що ці не можуть ходити нормально. Як виявилося в сторону школи було краще взагалі не ходити».

Тоді йому довелося приймати рішення – або йти з тими двома, які не зазнали значних поранень, по селу шукати інших побратимів, або залишитися на місці.

«Я кажу: «Ні, ми поки сидимо, в нас немає зв’язку, я не знаю що придумати». Там ще медик прибіг, дав на них ліків. Вони евакуювались, ми залишились. Дивлюсь, екіпаж обпечений йде. Танкісти. Там, кажуть, підірвало, командир повністю стік кров’ю, помер на руках. Ті згоріли, ті ще щось. У нас було 18 БМП, два БТР і шість танків. Виїхав тільки один танк, наскільки я знаю. Чотири БМП з нашого батальйону. І все».

До самого ранку вони просиділи там. Навколо – вибухи, стрілянина.

«Я розумію, що ці вести бій не можуть, бігти вони не можуть. Крізь поля я не піду – вони усі в мінах, вони прострілюються. Що не прилетить – тебе трясе від удару, навіть якщо це десь далеко. І так усю ніч просиділи з ними. Вони кров’ю стікали, але живі залишились. Усі обгорілі, тільки в одних трусах».

(Фото: Сергій)

Уночі пораненим захисникам надавали допомогу місцеві – як могли. А на початку наступного дня приїхали ще українські військові – піхотинці на чотирьох машинах.

«Росіяни їх запускають. Там в нас нова піхота, анекдоти розповідають, сміються. Я на них ще кричав криком, матом: «Ви що, трупів не бачите, техніку не бачите. Ви хоч розумійте, куди ви приїхали». Вони висадились, а ми усіх трьохсотих завантажуємо у ці машини. Одну завантажили – поїхали, одна залишилась, а друга, яка заїжджала, прямо поряд нашої БМП вибухнула. Водія переламало ледь не навпіл. Ми його теж в одну з машин. Сіли й поїхали. Нас супроводжував джип, а остання машина з цих чотирьох залишилась шукати ще трьохсотих. Що з нею стало – я не знаю. Той джип, який нас супроводжував, його пробило наскрізь снарядом – водій вилетів без руки й весь у вогні горів. Біля нас падали міни, і я розумів, що ще трохи – і гаплик. Змогли виїхати з квадрата. Одразу «швидкі» поряд зі штабом».

Сергій та ті військові, хто виїхав із ним, були останніми, кого вивезли тоді. Пізніше намагалися зібрати добровольців, аби повернутися за тими, хто залишився. На жаль, це було безрезультатно.

«Я просто думав, що усе – гаплик, мене або розстріляють, або у полон потраплю. І тут просто приїжджають ці машини… Це був найстрашніший день мого життя. Особливо вночі було гірше, ніж вдень», – згадує Сергій.

(Фото: Сергій)

На щастя, під час цього страшного штурму військовий не зазнав значних ушкоджень. Важкі поранення Сергій отримав вже згодом, через декілька місяців, – у листопаді, під час наступальної операції зі звільнення Херсонщини.

«Спочатку ми цілий день практично проїжджали мінні поля. Одні міни. Це як всю Одесу кожну вулицю замінувати. Заїхали там в село. Було усього двоє мирних жителів – бабуся з дідусем. Як вони нам раділи! Та бабуся нам увесь день та усю ніч пекла пиріжки, дозволили спати в них біля пічки – так холодно було, листопад, холоди… А потім мій час ікс. Ми виїжджаємо цілою колоною. Пів години покаталися. Зупиняємося. Ми виконали нашу необхідну задачу, дійшли до тієї точки, яку мали зайняти. І ми не знаємо що робити далі – чекаємо на наказ. І тут наш танк, який вів колону, вирішив зі свого кулемета постріляти по кацапах у їхній бік. Я думаю: хвилин 15 і прилетить. Пішов, майже заснув і чую свист – касетами луплять. Там починається паніка, усі никаються. Я чекаю, поки перша хвиля пройде, дивлюсь – тихо стало. Різко вилітаю, калаш, броню швидко вдягаю, у паніці дивлюсь – біжать. Біжу за своїми. Вилітає три «Ланцети» крізь дерева, і перша подача ляпс – я вже валяюся. По мені прилетіло: дев’ять уламків у ногу та пах. Я впав на землю. Стікав кров’ю години чотири, мене увезли. Нам пощастило, машина комбата була, він нас завіз на наш травмпункт, так би мовити. Звідти на «швидку». Не у ту бригаду заїхали, звідти перекинули на іншу. Оце їхав, мені боляче. Кров’ю стікаю. З медиками спілкуюся. І врешті-решт в мене в очах темнішає. І вирубився».

Прийшов до тями Сергій в Одесі. Як потім дізнався – в нього сталося дві зупинки серця, а евакуювали до міста гелікоптером. Зізнається, що зрадів, коли зрозумів, де знаходиться. Згодом захисника звільнили з військової служби за станом здоров’я:

«І я, думаю, десь на пів року випав. Потім кажуть: «Те, що ти за травматологією обмежено придатний – так, але за неврологією ти непридатний. Ми тебе спишемо». І десь майже повний рік я був на лікарняному, і ще після нього я місяців чотири-п’ять як списаний на милицях ходив. І тепер вже рухаюсь на своїх двох».

Реабілітація та життя після поранень

На думку ветеранів, наслідки поранень не менш тяжко переживати, ніж їх отримання. Сергію та Артему довелося проходити довгий час як фізичної реабілітації, так і адаптації до цивільного життя.

«Важко було повертатися до цивільного життя, дуже важко. Були навіть моменти, коли деякі медики казали: «Ми вас туди не посилали. Ви самі зробили такий вибір». І це було дуже боляче», – ділиться Артем.

Йому довелося вчитися заново ходити та говорити, а деякі фрагменти життя так і не повернулися через втрату пам’яті. Однак у втраті пам’яті ветеран знайшов і свої переваги та можливості – це спроба будувати новий світогляд, нові цілі та мрії:

«Пів життя свого як білий лист без нічого. Але з іншого боку мене не тривожить більше нічого. В мене життя з чистого листа. Довелося змінювати світогляд і братись за розум, працювати над собою, шукати нову мету в житті, якусь іншу мрію, якісь щоб були досягнення у житті. Щось таке, щоб проживати кожен день, як останній, жити це життя, кожну мить. Бо я моментами писав вірші й в одному з них: «Я так хочу жити-жити це життя». Не просто його проживати, а жити. Навіть коли ти на роботі. Нехай це жахливий день, але ти живеш його… Ми вправі обирати кого любити, чим займатись. І ніхто не відбере це право. І в цьому відрізняється наша свобода, бо хлопці, які там (на фронті – Авт.), вони підневільні, в них стоїть одна задача – вони захищають. Ми за їх спинами як за стіною. А у нас тут свобода».

Військові також розповідають, що перший час після отримання поранення дуже важко було комунікувати з людьми, а по ночах не могли навіть зімкнути очі.

«Я ходити не міг – був лежачий як овоч. Ні говорити. Було настільки соромно, що молоді дівчата – медсестри, дивляться за мною. Я взахльоб ридав, коли нікого не було. Бо мені було боляче, що я просто тягар, не дай Бог, своїм батькам. Для мене це було страшніше, ніж смерть. Було дуже важко вийти з цього стану, бо я тільки через чотири місяці навчився ходити», – поділився спогадами Артем.

Захисник додав, що тримала на плаву підтримка рідних. Загалом на реабілітацію в нього пішло півтора року.

«Наслідки поранення гірше самого поранення», – висловився Сергій.

Реакція суспільства на ветеранів

На жаль, як поділилися ветерани, в Одесі суспільство не завжди готове до повернення захисників із пораненнями, із певними особливими потребами.

«Минулого року пробував сходити на море – люди пальцем тикали, діти. І я якось пішов у парк Горького, сидів на лавці, і дитина мене злякалась через те, що око одне червоне було через поранення і було підшите. І шрамів дуже багато було. Волосся не було нормального, бо обгоріло воно. Але зараз все нормально, і навіть не помітно… Я не дуже хочу, щоб люди бачили мої шрами. Мені не комфортно від того. Стало не комфортно в той момент, як пальцем тикнули, а потім взагалі якось закрився в собі. Коли виписали з лікарні в перший раз, я майже місяць не виходив з кімнати, телефон до рук не брав», – пояснює Артем.

Ветеран вважає, що наразі суспільство розділилося, і ставлення до військових не завжди позитивне:

«Я виходив по формі, люди якось косо дивляться і кажуть на тебе типу: «Чого ти не на фронті, в тилу ховаєшся». А коли без форми: «А що ти не йдеш воювати».

Крім того, іноді цивільні можуть ставити недоречні питання. Артем пояснює, що найліпше – це поцікавитись станом захисника простим питанням: «Як ви себе почуваєте», однак не розпитувати про деталі військової служби та того, що відбувалось на війні:

«Звучало таке питання «А скільки ти їх вбив?», «А чи страшно вбивати людей або стріляти?», «А війна це страшно?». Питання «війна це страшно» – це риторичне питання, кожному по різному. А такі питання: «А що ти відчув, коли вбиваєш?», «А ти рахуєш чи не рахуєш?» –  максимально віддавали тупизною. І ти не знаєш, що сказати, бо в це якось не вдаєшся і намагаєшся ці моменти не пропускати крізь себе. Хоча після цього поранення кожен з цих моментів мені снився».

(Фото: Артем)

Сергій додає, що підтримати захисників та ветеранів можна банальною повагою та словами вдячності. Адже саме коли військові чують вдячність від цивільних, то відчувають – вони не просто воїни, вони захисники. Особливо, зізнаються вони, було приємно бачити радість мешканців Херсонщини, які зустрічали українську армію.

«І просто «Як ти», і буде просто спасибі за те, що просто спитав. Він бачить, що він не сам, що ним хтось поцікавився. Бо є люди одинокі, в кого не залишилось ні сім’ї, нікого. Просто елементарно – «Як ти», – пояснив Артем.

Серед приємних спогадів з цивільного життя у Сергія випадок, коли зі словами подяки підійшов юний хлопець в Одесі:

«Я пам’ятаю, на милицях був, ми поїхали у парк Перемоги гуляти. До мене підійшов 16-річний хлопець і каже «Ви ветеран?», кажу, що так, каже: «Дякую вам велике», і слова вдячності. Кажу «Дякую і тобі». Це приємно».

Варто наголосити, що мова йде зовсім не про жалість до ветеранів та військовослужбовців, а саме про повагу та вдячність. А у разі, якщо захиснику з пораненнями необхідна допомога – краще за все про це у першу чергу спитати – а потім допомогти.

Ветерани зазначили, що сьогодні дійсно є проблема взаєморозуміння між військовими та цивільними, і над цим необхідно працювати, аби соціум не ділився на два табори, а був єдиним цілим.

А щодо мирного життя в Одесі обидва захисники вірять – те, що війна тут не відчувається, – це добре, і саме заради цього вони боролися із ворогом на гарячих напрямках:

«Я коли вперше вирвався додому, на три дні відпустили, я тут мізками швидко відійшов і відпочив. В Одесі взагалі війна не відчувається. Це дивовижний світ Нарнії в хорошому сенсі. Ти сюди приїжджаєш, навіть п’яти днів вистачить, аби відійти від воєнних дій і пожити наче у довоєнні часи. Чого не можна сказати про Миколаїв. Він просто, зрозумійте правильно, страшна діра, де відчувається війна повністю. Тут про війну ніхто й не розмовляє, якщо сам не почнеш. Тому я можу впевнено казати, що ми нормально свою задачу виконали, що загроза окупації Одеси була знята як тільки ми звільнили Херсон», – підсумував Сергій.

Наразі Сергій та Артем допомагають ветерану та громадському діячеві Олександру Славському у кав’ярні, яка одночасно є ветеранським простором. Артем також повернувся до роботи в Укрзалізниці. Обидва мають нові плани на життя, зокрема – реалізувати свій бізнес, а найголовніше – відновити та підтримувати своє здоров’я, наскільки це буде можливо, адже деякі наслідки поранень, на жаль, залишаться з воїнами пожиттєво. Серед усього відзначили й потребу у допомозі держави – у підтримці з подальшою реалізацією, адже навіть ліки обходяться значно дорожче, ніж надходять державні виплати.

Загалом, як зауважив Артем, життя тепер відчувається інакше:

«Намагаєшся не відкладати на потім. Бо потім може не бути».

Амєлія МИЙНОВА

Фото: з особистого архіву Сергія та Артема

Джерело: «Південь сьогодні».