Морпіх одеської бригади, що провів у полоні два з половиною роки, розповів про умови утримання, російську пропаганду та повернення додому
Сергій Кальнєв – військовослужбовець 137 батальйону 35 окремої бригади морської піхоти Збройних Сил України. До лав ЗСУ він доєднався ще до початку повномасштабного вторгнення, а 24 лютого 2022 року потрапив разом із побратимами у ворожий полон. Повернувся додому захисник влітку цього року – 25 червня. Про ставлення до українських полонених у росії, спроби агресора зламати моральний дух, обмін та реабілітацію військовий розповів журналістці інформаційної агенції «Південь сьогодні».
У цивільному житті Сергій був моряком. Однак у 2020 році після важкої втрати близьких друзів, які боронили Україну на Донеччині, прийняв рішення кардинально змінити своє життя, доєднавшись до лав ЗСУ.
«В мене вбили друга одного і другого, і я не роздумуючи сказав, що я піду служити, і піду у саме пекло. І це кардинально все змінило. Мене все влаштовувало: я працював у морі 15 років, є дружина, діти, все добре. Але так сталося, що я поставив собі за пріоритет піти служити в армію».
Початок повномасштабного вторгнення, полон та ставлення росіян
Початок повномасштабної війни захисник зустрів у населеному пункті Чаплинка Херсонської області, неподалік Криму. Розповідає, що про ймовірну атаку ворога дізналися від командування вночі, однак не мали навіть достатньої кількості озброєння, аби вести повноцінний бій з окупантами:
«Нас геть кинули. Зайшли російські війська. Нам сказали, що можливо буде напад, і так толком нічого. Це був перший день – 24 лютого, о першій годині ночі нам сказали: «Можливо вас будуть атакувати. Можливо будуть прильоти». І о пів на п’яту ранку вже це все почалося. Командування поїхало, нічого немає. ДШК немає. У кожного по 3-4 ріжки у магазині. Стрічок немає на ДШК, обладнання немає. Із шести БТРів тільки один був на ходу, в який вони сіли й поїхали, а нас залишили чотирнадцять людей. Нас просто кинули. От і все».
Сергій поділився, що головною метою росіян щодо українських полонених було знищення будь-якого морального та патріотичного духу. Задля цього ворог не цурався різних методів: від приниження, до побиття. Страждали зокрема і цивільні українські бранці. Ставлення здебільшого також залежало від самих росіян:
«Роздягали, били за незрозумілі провини. Людина навіть цього не робила, могли просто через те, що не сподобалась. Одна нормальна ротація була, через місяць приїжджали геть інші. Їм команда була збити наш дух. Хтось почав перехід на їх бік, хтось навіть стукачив їм, пару таких людей було. Лупцювали просто так. Заводили до туалету, де камер немає, і лупцювали людей. Деякі навіть втрачали свідомість. Я пригадую один випадок – напились і вирішили над хлопцем просто познущатися – воно його до трьох ночі ганяли. І просто: «Розкажи нам, що ти міг настукачити». Він на початку це і робив. Тому, що він маленький – цивільний, там і цивільні були, і морська піхота, і артилерія, і багато людей – понад 140 осіб. Їм було найголовніше – збити моральний дух у військових… Від одного побиття у хлопця взагалі гіпертонія була. Молодий хлопець, 23 роки, і так лупцювали сильно дубинкою і по голові, і по пальцях, по геніталіям могли відлупцювати. Людина просто через те, що боялася, то неправильно став, там і присідати треба було, якісь віршики треба було розповідати російською мовою, гімн росії, який ніхто не хотів…»
Серед усіх полонених був звичайний цивільний дідусь з Ізюма, якого росіяни прийняли за наводчика. Наразі він досі перебуває у неволі:
«Взагалі є людина, яка просто йшла до бджіл, старий дід, 74 роки йому було. Йому зараз 76 років, вони його так само утримують у тому ж полоні. Я не знаю, що з ним буде. Пішов погодувати, вони йому сказали, що він наводчик і забрали у полон. Слава Богу, вони його хоч не б’ють. А на початку його так били, що він мочився. Так били, було їм байдуже чи стара людина, чи молода».
За час перебування у неволі Сергій схуд майже на 20 кілограмів.
«Я ніколи не думав, що мій собака буде краще їсти, ніж я. Якісь каші, усе на воді. Молоко давали раз на тиждень. Раціон такий: одна вода, картопля, якась капуста незрозуміла, що деякі просто втрачали свідомість. Ми ж йшли і шили, ми були в Олексіївці, шили там халати і так далі. Людина йде і не може працювати тому, що немає життєвої енергії, немає що їсти. Мінялись – я тобі хліб дам, ти мені кашу. Домовлялись один з одним. Ладно мені 42 роки було, зараз 44, і я вже сформована людина. А діти, яким по 20 років. У нас був хлопець, йому було 19 років. Як йому наїстися? І це нікого не турбувало зовсім».
Медична допомога та Червоний Хрест
Гідної медичної допомоги, каже військовий, також не було: якийсь час ліків майже не надавали, а потім й навпаки – у шкідливій для здоров’я кількості. Водночас заразних хворих могли тривалий час тримати разом з відносно здоровими полоненими:
«От людина захворіла – запалення легенів. І тільки через пів року його відселили від нас. І постійно ж робили рентген легень. А потім почали всіх пів року закормлювати пігулками, від яких у людей нирки відмовляли… Зуби, спина, ноги, суглоби, голова, болі постійно, не можеш сидіти на одному місці, треба якось займатися, а вони на це не дають часу, тому що їм головне, щоб працювали, нічого не казали, не просили, якщо щось заболіло – одну таблетку поламали і дали на двох».
Відносно легше стало після приїзду Червоного Хреста вперше у 2023 році. Сергій зазначає, що за усі два з половиною роки полону бачив представників організації тільки один раз. Вдруге вони навіть не навідувалися до бранців, а лише передали гуманітарну допомогу.
«Поки не приїхав Червоний Хрест і це все жахіття трошки припинилось. І про це все начальник колонії знав, потім він вже зрозумів, що це не за Женевською конвенцією. Хоча нам тільки показали її в очі цю Женевську конвенцію, там її ніхто геть не дотримувався. Взагалі».
Після візиту Червоного Хреста полоненим також надали різну літературу, адже до того моменту була тільки російська – пропагандистська.
Пропагандистські новини та робота у колонії
Загалом свою пропаганду росіяни нав’язували українцям дуже активно, зокрема – через новини. Будь-яку інформацію про події у рідній країні бранці мали змогу дізнаватися лише з пропагандистських каналів «РЕН ТВ» та «росія 24». Лише двічі за увесь час була можливість подивитися комедійний канал.
«Ми потрапили в Олексіївку 14 вересня 2022 року. Оцей весь час майже два роки я добивав в Олексіївці. До цього ми не знали ніяких новин. Нам нічого не вмикали, нас тримали в карцерах, в ШІЗО. Я в ШІЗО у Валуйках пробув рівно п’ять місяців. Після Олексіївки нам вже показували телебачення, але це була чиста пропаганда».
Сергій зауважив, що насправді українські полонені одразу розуміли, що ці новини не є правдивими та не сприймали їх серйозно, адже інформаційна була відверто нереалістичною:
«Ми реально розуміли. Тому, що вони нам казали: «Сьогодні знов російські військові розстріляли півтори тисячі військових українців. Одним обстрілом 500 людей у тій області, 200 у тій, ГЕС підірвала Україна. Ми їх усіх звільняємо, вони не хочуть, щоб ми їх звільняли. Люди у Херсоні та Запоріжжі так радіють, що ми прийшли». Хоча ми реально розуміли, що це не те, що неправда, немає стільки українських військових, щоб щодня по півтори тисячі людей гинуло. Нам же не 15 років. Ми ж не з болот якихось. Ми це все реально розуміли».
Дізнаватися правдиві новини деякі таки знайшли спосіб. Це відбувалося під час так званих праць, коли бранців змушували шити – мали змогу підслухати більш достовірні новини:
«Там вмикали нормальні новини. А всі реальні новини ми бачили в «Экстренный вызов 112». І там все добре, все добре, і тут бах вмикають новини, що все у росії погано. А реальне життя показують. Ми реальність бачили саме в «Экстренный вызов», він йшов двічі на день. І там уся була правда, не знаю, що то за компанія. Яку новину не увімкнеш «росія 24» – все гарно. Вони нам масово вливали у вуха оцю інформацію…»
Іноді росіяни навмисно показували реальні відео, де зображені атаки на українські населені пункти. Морпіх поділився, що хвилювався тоді за своїх рідних та Батьківщину:
«Я молився кожного дня, я знав, що рано чи пізно повернуся додому, дізнаюся правду. Переживав, звісно, за рідних, близьких, дітей, за свою сім’ю. Переживав за свою країну, адже вони показували, як вони шахедами розбивали. І такі радісні були, що у Запоріжжі щось підірвали. Нам показали два рази, що в Ізмаїл влучило, в Одесу, прямо відео показували. Що Америка нас не підтримує вже, залишилося ще трохи і вони зайдуть у Київ і заживемо, і рубль буде усюди. Ми розуміли, що це маячня».
Тоді, каже Сергій, колонія приносила дуже великий заробіток працею полонених: від 800 тисяч до пів мільйона рублів на місяць. Саме тому тих, хто працював, намагались не бити сильно – аби вони приносили дохід:
«У нас було десь 80-90 людей, які шили великі партії. До пів мільйона чи 800-900 тисяч, кожного місяця по різному, ми приносили заробіток колонією. Начальник колонії взагалі був колишній одесит. Мені не сподобалось, як він сказав, що це все буде росія, прийде «наша імперія». Російської імперії не буде в Одесі ніколи, вона не захопить нас, бо в нас духу вистачить. Він старався нас не бити, бо він знав, що якщо він нас відлупцює, то ми не зможемо працювати. Йому потрібні були раби, які йдуть і працюють».
Зв’язок із рідними та емоційний стан
Про те, що Сергій у полоні, його дружина дізналася лише за чотири місяці від початку повномасштабного вторгнення. До того моменту він вважався безвісти зниклим. Військовий ділиться, що родині доводилося розшукувати інформацію самостійно про те, де він знаходиться та коли потрапив у списки на обмін, водночас як уповноважені з цього питання організації майже не надавали ніяких новин.
Спілкування з рідними можливе було для захисника лише листуванням. Проте навіть у цьому випадку з дев’яти написаних ним листів дійшло по одному дружині, доньці та матері. Деякі українські бранці так і не отримали жодного.
«Повинен був приїхати ще (вдруге – Авт.) Червоний Хрест. Приїхали вони, щось віддали й поїхали, ми їх навіть не побачили. Потім приїхала заступниця путіна якась з прав Женевської конвенції , вирішила питання з начальником колонії, ми її так і не бачили. Раз на пів року якісь акції відбувалися. Один раз я запис зробив додому відео – не бачили його. Я привітав з Новим роком дружину, мати, дитину. Нічого не отримали. Кожні пів року приїжджали як на мавп дивилися, як у зоопарк приїхали «Живі? Живі».
Емоційно вдавалося триматися захисникам зокрема завдяки літературі. Після візиту Червоного Хреста з’явилися книги іноземних авторів та навіть один раз натрапили на український «Кобзар»:
«Я спілкувався з цивільними хлопцями. Дуже багато прочитав книг. Це мене дуже рятувало. Я прочитав біля 80 книг, і з психології. Червоний Хрест надав. Читали і «Гру Престолів». У нас навіть був «Кобзар» українською, якось так вийшло, що нам бібліотекар приніс книгу. Там дуже багато людей розмовляло українською. Навіть приїжджали, спецслужби мінялись, а пару разів спілкувалися українською хлопці. Це справді було».
Морпіх і зараз рахує дні полону тих, хто потрапив туди 24 лютого 2022 року та досі не повернувся:
«Я не уявляю. Якщо чесно в мене вже запал, вже сили закінчувалися. Я скинув вагу, я важив 83 кілограми, а повернувся з полону – 65 кілограмів. Жінка на мене дивилася, і їй хотілось просто заплакати, тому що геть здоров’я немає».
Обмін
У списки на обмін Сергій потрапив вперше навесні цього року – їх мали повернути додому 30 квітня. Однак зрештою за невідомою для захисників причин – повернули назад:
«Це було найстрашніше відчуття. Нас мали обміняти 30 квітня. Розбудили о першій годині ночі, і найбільш така невдала зміна – це найбільш жорстокий підрозділ. Розбудили: «Ми називаємо прізвище, ви одягаєтесь і вибігаєте». Назвали моє прізвище. Я вибіг. Доїхали ми до обміну на кордон. І потім приїжджає якась жінка і каже: «Мені оці вісім людей не треба». І називає наші прізвища, усі, хто з мого відділення. І виходить так, що нас повертають назад».
Лише глибокими переживаннями невдалого обміну, на жаль, цей день не обійшовся – росіяни прийняли полонених, які повернулися, за «новеньких» та вирішили відлупцювати їх:
«Нас повертають і роблять нам знову «прийомку», а «прийомка» – це коли ми по першому разу йдемо і нас лупцюють так, що просто втрачали свідомість, у людей нирки відмовляли геть. Мені стрибали на голові разів десять і казали: «Що, все, навоювались?». Ми кажемо: «Ми ж тут були вже. Ми звідси виїжджали о першій ночі». Кажуть: «Що ви розповідаєте, х**лі ви нам тут розповідаєте». Нас приймають, б’ють так. Я не міг сидіти геть напевно з тижня два. Бо в мене спина боліла. Напевно, відбили хребет, бо по хребту вдарили. Нас повертають, переодягають. Звісно, начальник колонії їм зробив, він познімав з них премії і все таке, бо так відлупцювали хлопців, втрачали свідомість. Просто не могли стояти на ногах, тиск в одного був 190».
Минає тиждень. Зазвичай, пояснює військовий, після таких «невдалих» обмінів не проходить велика кількість часу та все ж таки повертають людей зі списків додому. Однак ані через тиждень, ані через два, ані через три цього не сталося.
«На третій тиждень в мене настільки я чи хвилювався, чи що – почався свербіж. Вони мене перевезли в ШІЗО, окремо я був від усіх, почав чесатися, розчісувався до крові. Ніяких ліків не надали мені, нічого».
Вже у наприкінці червня Сергія підійняли уночі – їхати на обмін. Захисник розповідає, що не одразу навіть зрозумів, що відбувається. Згадує той день дуже емоційно:
«Сплю, година ночі, 24 червня. І просто помолився про себе: «Господи, навіщо ти це робиш. Поверни мене, будь ласка, додому». От така думка була. І в годину ночі мене будять: «Кальнєв, збирайся». В мене очі наповнились сльозами. Я просто настільки розхвилювався. В нас було ще три хлопці. Я лежу, він: «Кальнєв, зібрався, побіг звідси», хлопці будять. А я зрозуміти не можу де я знаходжуся. Все, зібрався, матрац зібрав і нас обміняли. Думали, ну все, знову стоїмо на кордоні, знову якась проблема з обміном. Ми стояли ще годину, другу. Ну наче наші списки. Думаю, ну все, якщо зараз нас назад повернуть, ми вже не виживемо, немає вже сил. Минає ще година. 12:00 дня. Вдягнули мішки на голову і нас обміняли, й о 21:00 нам зняли мішки з голови. І потім нас вже перевезли до кордону в Сумській області, сказали: «Все хлопці, ви на рідній землі». В мене настільки було відчуття гордості, я цілував землю. Коли це сталося я подзвонив матері, сказав, що я вже дома. Не міг згадати телефон дружини. І ми вже приїхали додому».
Зустрічали українських воїнів волонтери, співробітники Служби безпеки України та представники Червоного Хреста, адже багатьом була потрібна медична допомога. Сергій пояснює, що спочатку бачитися з рідними було не можна – необхідно було пройти медичні обстеження.
«У деяких і зараз проблеми, вони лікуються, навіть додому ще не поверталися, тому що в одного хлопця п’ять дисків геть зійшло. Він скрючений, в нього грижі. В одного туберкульоз, у п’ятьох людей був Гепатит А, Гепатит С, грибок. У мене, Слава Богу, ні гриж, ні туберкульозу, нічого. Так, артрит, суглоби, це все лікувати потрібно, але глобального у мене нічого немає».
Через два тижні перебування в Україні морпіх вперше зустрівся з дружиною.
Життя людей у тилу та акції біля будівлі Червоного Хреста в Одесі
Сергій поділився, що насправді відчуває, як за цей час змінилося суспільство, і радий тому, що воно стало більш об’єднаним. Зокрема він вважає, що дуже значну частину забезпечення військових надають саме волонтери та звичайні люди. Хоча є й ті, хто не усвідомлює важливості підтримки української армії та вважає, що війна – це «десь там».
«Це не дуже гарно, коли по телебаченню кажуть, що усе дають, а якби не волонтери та самі люди… Дуже прикро дивитися. Одні стоять і підтримують мітинги хоч якось, а іншим байдуже. Так ти ж, якби ми не стояли там, не захищали свою країну, ви ж нічого не мали б. А вони так сприймають як належне. Усі мають брати участь. Якщо стосується твоєї країни, то ти повинен чи вдягнути камуфляж, чи просто допомогти морально, чи фізично. А у деяких просто мирне життя, їм байдуже що відбувається «десь далеко», «воно мене не турбує, і все в мене добре». Це дуже прикро. Тому що ти сьогодні так, а в інший момент, не дай Бог, може бути все що завгодно. Дай Бог здоров’я тим хлопцями, які зараз на позиціях, я за них дуже гордий. Не дай Боже, щоб вони такий досвід пережили. Я дуже гордий, що моя країна територіальну цілісність держави хоче зберегти».
Зокрема він вважає, що мітинги біля будівлі відділення Міжнародного комітету Червоного Хреста в Одесі є важливими та необхідними, адже навіть його рідним доводилося шукати усю інформацію самостійно та навіть надсилати звернення до Арабських Еміратів. Водночас додає, що умови утримання полонених в Україні та у росії кардинально різні, і Женевської конвенції насправді дотримуються тільки у нашій країні.
Сергій запевняє – пережити те, що переживають українські бранці у російському полоні він не побажав би навіть ворогу:
«Є в мене знайомий, каже: «Нічого ж вас там не били, нічого такого не відбувалося, нормально же все було». Ну якщо ви там не були, то що я вам буду казати? Або хтось питає: «Як там?». Не дай Бог, щоб ти туди поїхав і побачив своїми очима. Це не можна описати. Я навіть коли говорю, серце кров’ю обливається. Я б не побажав би навіть ворогу цього пережити».
Проте згадує і про значну підтримку серед знайомих та загалом цивільних.
«Суспільство наше стало трохи більш єдине, ми трошки один одного підтримуємо. У нас все є. У нас родючі землі, дуже працелюбні люди, і я вважаю, що треба робити так, щоб люди повертались», – каже захисник.
Наразі Сергій ще перебуває на реабілітації в Одесі. Зізнається, що у перші тижні його не полишали жахливі сни про війну та полон. Тож відновлення ще потребує часу.
«Поганий сон, спогади з полону, з війни, не все спокійно. Мозок ще не відпочив. Я у 2022 році потрапив у полон. Зараз трошки час змінився, люди стали інші. Усе міняється. Людина вночі засинає – прокидається іншою. З іншим ритмом серця. Зараз почуваю себе так… Немає життєвої енергії. Зараз зуби лікую, повністю здоров’я відновлюю. Спина болить. Якщо розібратися – то болить усе. Це потрібен хоча б один рік, щоб повністю відновитись».
Щодо майбутнього військовий ще не впевнений – має відновитися, однак розглядає як один варіантів початок волонтерської діяльності.
Амєлія МИЙНОВА
Фото – з особистого архіву Сергія Кальнєва