З 8 по 15 вересня у Болграді проходить п’ята едиція Міжнародного етнографічного кінофестивалю ОКО. Цього року представлено до перегляду 114 стрічок з 86-ти країн світу, про що інформаційна агенція «Юг.Today» вже розповідала раніше. Також в рамках фесту проводяться дискусійні панелі, зокрема – на тему «Культурна спадщина національних меншин — цінний ресурс культурної дипломатії», у який взяли участь представники національних спільнот регіону, фахівці галузі культури, громадські діячі та дослідники. Про успіхи, актуальні проблеми національних спільнот Одещини та варіанти їх вирішення, які були обговорені під час заходу, детальніше у цій публікації.

Південь Одеської області або Буджак відомий своєю полікультурною різноманітністю. Тут національні спільноти роками зберігають та плекають свої традиції, мову та культуру, роблячи регіон унікальним та особливим. А з початком повномасштабної війни українські болгари, гагаузи, молдовани та представники інших національностей стали ще й містком між країнами їхнього етнічного походження та Україною, розвінчуючи таким чином російську пропаганду, яка намагалась запевнити наші сусідні країни, що національні спільноти зазнають утисків та мають проросійські настрої. Одним з найяскравіших прикладів став другий в історії лист, направлений українськими болгарами до влади Болгарії. Це сталося у перший рік повномасштабного вторгнення. Тоді, до першого дня роботи нового уряду у Болгарії, 2 жовтня, українські болгари підготували колективний лист, який підписали понад вісімсот громадян України з болгарським корінням. У листі розвінчувалися міфи про проросійські настрої українських болгар, а також було висловлено прохання допомогти Україні, надавши їй зброю для захисту. Тетяна Станєва, українка болгарського походження, активістка, кінорежисерка та засновниця Міжнародного етнографічного кінофестивалю «ОКО», наголосила, що врешті-решт Україна таки отримала допомогу у вигляді зброї від Болгарії, яка ще на початку повномасштабного вторгнення вагалася у своїй позиції.

«Ми були єдиними, хто міг розповісти насправді як все є», – сказала Тетяна Станєва.

На думку почесного президента кінофестивалю «ОКО» та голови Асоціації гагаузьких спільнот України Юрія Дімчогло, усвідомлення своєї Батьківщини, а саме мова йде про проукраїнську позицію, прийшло здебільшого до національних спільнот півдня Одещини після 2014 року, зокрема завдяки тому, що Україна почала усвідомлювати важливість підтримки та розвитку діаспор на державному рівні. У тому числі учасники дискусії згадали негативний досвід з кримськими татарами, які були офіційно визнані Україною тільки у 2014 році.

«Ми всі пам’ятаємо, що після 14-го року пішли масові державні інвестиції в Українську Бессарабію (південь Одещини – Ред.). Цьому ще й сприяла адміністративно-територіальна реформа в нашій державі, а також для нас потужним вдихом та інвестиціями стала траса Одеса-Рені, тому що до Бессарабії, навіть якщо ти бажав, до 14-го року не можна було доїхати… Потім пішли інвестиції в культурні центри – болгарські, гагаузькі, молдовські, тобто відкрились комунальні установи… Вони почали отримувати кошти, бюджети… Тобто система роботи держави змінилася, і це відчули національні меншини, які проживають в Бессарабії», – розповів Юрій Дімчогло.

Водночас із цим після 2014 року почалася й боротьба з російською пропагандою в інформаційному просторі. Однак слід зауважити, що хоч блокування трансляції ворожого телебачення та радіомовлення відбувається, й досі – у 2024 році, можливість споживати контент країни-агресорки на території Одещини і не тільки залишається, тож проблема захищеності інформаційного простору все ще актуальна. Про це детальніше ми згадували у попередній публікації. Для запобігання наразі продовжують впроваджувати рішення, як, наприклад, встановлення ретрансляторів на кордоні з невизнаним Придністров’ям.

Юрій Дімчогло додав, що все ж таки завдяки тому, що в українському інформаційному просторі російський контент лунає набагато рідше, на відміну від сусідніх країн, зокрема – Молдови, різниця таки відчутна:

«Між нами, між українськими й молдовськими гагаузами, дуже велика різниця в тому, що гагаузи України перестали дивитися російське телебачення… У гагаузів України є усвідомлення, що вони громадяни України. У Молдови, на жаль, досі немає відчуття, що вони гагаузи й громадяни республіки Молдова».

Почесний президент кінофестивалю «ОКО» також зауважив, що це відчуття Батьківщини й дало поштовх тому, що на сьогодні у лавах Збройних Сил Україну боронить велика кількість болгар, гагаузів та молдован:

«Українська держава зрозуміла, що усі національні меншини: гагаузи, молдовани, болгари, росіяни, венгерці, румуни – усі її союзники. Тобто є ворог, і усі національні меншини стали українцями… Ми всі після нашої Перемоги будемо українцями незалежно від походження. І будемо розмовляти, просувати, фінансувати дві мови: свою рідну і державну мову своєї Батьківщини».

Заступниця директора департаменту культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини Одеської обласної військової адміністрації Ярослава Різникова розповіла, що з 1996 року прийшла головним спеціалістом у відділ національностей, і мала можливість поспілкуватися з великою кількістю представників спільнот. Серед них були й ті, хто народився та прожив більшу частину життя у Радянському Союзі, де національні меншини не визнавалися та зазнавали утисків:

«Більшість старшого покоління, які сформувалися, народилися в Радянському Союзі, представники національних спільнот, вони розуміли що таке незалежна Україна вже до 2014 року, адже вони мені розповідали про те, як їх сім’ї депортовані були, про те, наскільки боялися представники національних меншин проявляти оцю свою інокультурність в радянській спільноті. Тому що греки, наприклад, розповідали, як їхні батьки були депортовані, поверталися і змінювали прізвища, євреї змінювали прізвища, німці розповідали про депортації і жахи, які вони пережили. І вони говорили – Україна нам дала можливість говорити про свою національну ідентичність».

Посадовиця додала, що культурні центри національних спільнот на півдні Одещини почали існувати ще з 90-х років:

«Звичайно, що від органів місцевого самоврядування, від органів державної влади все це вимагає детальної уваги. І коли зараз закон про національні спільноти визначив, що в кожній області має існувати центр національних культур, то Одещина виявилася в лідерах, тому, що перший центр болгарської культури, якщо пам’ять мені не зраджує, це був 1996 рік, потім 1998, потім 2004 – це Центр національних культур в Ізмаїлі, в Рені, Центр гагаузької культури в селі Виноградівка. Вони фінансуються з обласного бюджету. Довгий час фінансувалися газети національних меншин з одеського бюджету регіонального. Потужний заряд спільної взаємодії на теренах Одещини був з самого початку створений і підтримується представниками національних спільнот. Вони дуже активно включені в життя України, це невіддільна частина українського народу, і всі це визнають».

Крім того, Ярослава Різникова згадала й випадки, коли ворог на території України безліч разів намагався спровокувати конфлікт між представниками певних національностей та українцями під виглядом начебто ненависницьких дій Правого сектору. Однак і тоді агресору не вдалося розпалити ворожнечу:

«2015-17 роки це намагання активного використання етнічного фактора для досягнення своїх цілей з боку рф. Починалося це елементарно із того, що, наприклад, у Гуті Пеняцький – був повалений пам’ятник полякам. В Чернівцях було підпалено двері румунського центру. В Умані було кинуто свинячу голову і забризкано кров’ю синагогу. Ці всі випадки з одного боку шокували, з іншого, тоді ще не було зрозуміло хто це робить. Звичайно, залишалися знаки Правого сектора. Дуже був цікавий показовий момент, коли була обписана синагога в Одесі знаками Правого сектора і повалені пам’ятники на єврейському кладовищі. І тоді дуже важлива позиція була керівників і держави, і громадськості, ставлення до цих моментів. Тоді керівники єврейських громад виступили і сказали: «Ми прекрасно розуміємо, хто це робить, ми знаємо, що навіть в умовах Майдану ні однієї синагоги, ні однієї не було проблеми в релігійній частині, в частині збереження культурної спадщини євреїв. І тому ми розуміємо, хто це робить». І члени Правого сектора приїхали в Одесу і разом із Авраамом Вольфом, який також відстоював саме цю позицію – що це роблять проплачені агенти росії, вони разом з Правим сектором замальовували оці надписи. Це було дуже гарно, дуже символічно, дуже правильно».

Ярослава Різникова наголосила, що якби у представників національних спільнот не було чіткої проукраїнської позиції, це могло б зіграти дуже негативну роль.

Проте радянський слід все ж не полишає значну кількість населення регіону. Особливо це відчувається під час процесу зміни топоніміки, що з самого початку супроводжується шквалом критики та невдоволення. На думку посадовиці, прощатися зі звичними назвами вулиць тощо мешканці, зокрема й Одеської області, не воліють ще й тому, що погано ознайомлені з культурою України та інших національностей, представники яких живуть тут поколіннями. І в першу чергу, звісно, це сталося тому, що така інформація у ті часи не була поширеною. Ярослава Різникова зауважила, що у переліку останніх перейменувань якраз є назви, присвячені українським Героям та діячам, зокрема представникам різних національностей, що мають безпосереднє історичне відношення до регіону:

«Інколи люди навіть не розуміють, що вони говорять, опротестовуючи певні переназви. Вони показують, що просто не знають, що таке українська культура, українських діячів. І це говорить про два моменти, для мене дуже важливі: з одного боку це говорить про ту потужну пропаганду, яка діяла в Радянському Союзі на стирання українського, зокрема і національних іноетнічних моментів із культури, з історії, взагалі з пам’яті людей. Зараз ми повертаємо цю пам’ять. А другий момент – це те, що за більше ніж 30 років значна частина нашого населення не спромоглася зацікавитися культурою. Я вже не говорю про культуру національних спільнот, а культурою України. А культура, традиції, звичаї, ідентичність – це той базовий матеріал, який формує кожну країну. Зверніть увагу, що кожна країна вибудовує своє майбутнє і рухається вперед по тому маяку, який закладений в її минулому».

А ось ознайомитися з різними культурами в Одеській області дійсно є де. Про декілька таких місць згадали й під час дискусії. Наприклад, громадський і культурний діяч, український болгарин та секретар Суворовської селищної ради Петро Добрєв розповів про село Острівне, де у дитячому садочку є етнокімната, у який діти можуть гратися та торкатися речей, що використовувалися попередніми поколіннями. Також етнокімнати є у школі та у бібліотеці:

«У нас є етнокімната-музей, це музей зареєстрований у школі, є у школі також музей нашому односельцю, який є патріархом болгарської бессарабської поезії і літератури Петру Бурлаку-Волканову. І також в нас є в бібліотеці етнокімната з бібліотекою – там 1500 одиниць книг болгарською мовою», – каже він.

Шкільний музей в Острівному став першим серед сільських музеїв півдня Одещини, яким можна здійснити віртуальну прогулянку: було створено 3D-версію, тому кожен охочий може побачити його експонати у хорошій якості завдяки Гугл-картам:

«Ми розуміємо, що небагато людей приїде подивитись наживо, але на цій платформі можна буде подивитися 3D-музеї, прогулятися, подивитися експонати в хорошій якості».

А з гагаузькою культурою серед усього можна ознайомитися у селі Виноградівка Болградської громади. Центр гагаузької культури був створений у 2015 році, і за цей час його відвідало вже багато туристів. При центрі створено музей, про що розповіла керівниця Одеського обласного центру гагаузької культури Ольга Кулаксиз:

«Центр коли відкривався, ми планували, що це буде освітньо-просвітницький заклад, але я не бачила, як це розповідати і не показувати, тому при Центрі створений музей».

Повертаючись до питання підтримки державою національних спільнот, заступниця директора департаменту культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини Ярослава Різникова розповіла, що фінансування новою державною програмою також передбачається. Мова йде про державну цільову національно-культурну програму «Єдність у розмаїтті», яку затвердили у вересні 2023 року на період до 2034 року

Проте, окрім питань державної підтримки, фінансування та наявності ворожої пропаганди, для подальшого розвитку та загалом існування національних спільнот, існує ще одна відносно нова та актуальна загроза. Річ у тому, що представники певних національностей мешкали разом у невеликих населених пунктах поколіннями, однак ближче до дев’яностих-двохтисячних років через відсутність робочих місць, молодь, що їхала здобувати освіту у великі міста, почала там залишатися й створювати родини.

«Ми збереглись 200 років, і ми, національні спільноти: болгари, гагаузи, молдовани й інші спільноти тому, що ми були законсервовані у своїх селах. Жили в цих селах, рідко виїжджали, і ось це нас зберегло. І тепер перед нами постав виклик у 21 столітті, насправді це 90-ті роки, коли почався активний процес урбанізації на півдні, і це для нас виклик. І тут питання, як ми збережемось в цих умовах. Це виклик і це питання, і нашому поколінню доведеться відповідати на нього. Або не відповідати, і воно само вирішиться без нас, або хтось вирішить його замість нас», – каже Петро Добрєв.

Крім того, громадський діяч згадав і проблему русифікації у зокрема болгарських родинах, що відбувається, коли батьки з дитиною розмовляють не болгарською, і не українською мовами:

«Близько 70% батьків, які і тато болгарин, і мама болгарка, розмовляють зі своїми дітьми не болгарською і не українською, розмовляють російською мовою. Йде процес русифікації цих дітей. І тут ми повинні – і національні меншини, і українська держава відповісти на це питання: чому так стається? Ці діти будуть загублені і для національної спільноти, і для України».

Ольга Кулаксиз погодилась щодо існування факту русифікації й додала, що збереження гагаузької мови наразі також під загрозою, вона навіть внесена в перелік зникаючих мов на території України. Водночас згідно з новим законодавством, на тиждень у закладах освіти приділяється лише одна година на вивчення цієї мови.

У цьому питанні Петро Добрєв вбачає наступне рішення: у родинах, які є представниками певної національності, в першу чергу має вивчатися мова своєї національної спільноти, а другою мовою має бути державна – українська.

Щодо збереження національних спільнот в умовах урбанізації своє бачення висловив Юрій Дімчогло, запропонувавши створення у великих містах майданчиків для представників різних етносів, де будуть національні українські школи, що має відбутися за сприяння Міністерства освіти, а також церкви тощо, аби й надалі болгари, гагаузи, молдовани та інші мали змогу підтримувати власні традиції та культуру.

Загалом серед безлічі порушених важливих під час заходу тем, є одна наскрізна, а саме – знання та розвиток своєї культури, повага до інших національних спільнот, збереження традицій та цінностей і єдність у тому, що усі ми – українці, робить народ сильнішим:

«Окреслюючи нашу проблематику, всі наші больові й навпаки сильні точки, дуже важливо розуміти одну дуже важливу річ: якщо ми не підсилимо наш голос через культуру, його не буде чутно. Російська федерація кидає мільйони грошей на інформаційну політику, формування порядку денного. Я пояснювала, що не так з російською культурою в Болгарії, коли навіть наші проукраїнські люди захоплювалися російською культурою і весь час намагалися виправдати росіян, шукати гарних росіян. А чому це так працює? Тому, що культура формує певну любов до цього витвору…» – промовила під час заходу засновниця кінофестивалю «ОКО» Тетяна Станєва.

Передивитися запис конференції можна за посиланням 

.

Амєлія МИЙНОВА