Високі земляні насипи – кургани, про які місцеві переповідають легенди, мабуть бачив кожен, хто народився та виріс у Буджаку. Щось з того, що пам’ятають старі люди, має під собою реальне історичне підґрунтя, щось є суцільною вигадкою, але найбільша частина таких розповідей – про віками заховані у землю скарби. У цій статті журналісти видання «Південь сьогодні» діляться з читачами цікавими фактами про кургани півдня Одещини, описаними в монографії «Південна Бессарабія та Буджак у 1808 – 1820-х роках: джерела з археології, історії, картографії» (2026 р.). Електронну версію книги нам надіслав її співавтор та відповідальний редактор доктор історичних наук Ігор Сапожников.

Автори зазначають, що кургани (могили, mоvilе, gоrgаn), найбільші з яких мандрівники називали «степовими пірамідами», є наймасовішими археологічними пам՚ятками Південної Бессарабії, без яких важко уявити собі степи регіону. Їх фіксація та картографування розпочались на початку ХVІІІ ст., однак стали масовими у першій половині 1770-х рр., коли в ході першої російсько-турецької війни регіон був вкритий військовими і цивільними топографічними зйомками.

А свою розповідь про кургани історики розпочинають з характеристики стихійних та грабіжницьких розкопок.

На поточний момент найраніше свідчення про такі «дослідження» може відноситись приблизно до 1816 року, коли краєм мандрував дипломат та мандрівник Павло Свін՚їн.

«Неподалік Татар-Бунара є конусний курган, до якого примикає даний [Нижній Траянів] вал з обох боків [?]. Цей насип, здається, краще за всі інші тлумачення пояснює, що кургани, розсіяні в безлічі по рівних степах, створювались для передових постів і сигналів, коли через часті війни і набіги спосіб життя мешканців був подібний до військового стану. Нещодавно в цьому кургані один булгарин викопав до трьох сотень римських монет і кілька золотих каблучок, якими відрізнялася римська кавалерія від піхоти. Мені сказали, що деякі люди промишляють розриттям курганів не тільки по всій Малоросії, але й у тутешніх місцях. Кажуть, що вони на вигляд впізнають кургани, в яких знаходяться ті або інші металеві скарби; і, за дивним забобоном, завжди обирають для того сьомий вал [курган – ?] на схід від найбільшого. Бажано, щоби уряд, або товариство старожитностей якомога вірніше розслідувало цю ситуацію і не дозволяли би знахідкам розходитися по приватних руках і навіть знищуватися», – писав він у згадках про свої подорожі.

Де ж розташований курган, який зберігав такі скарби? Може згаданий «булгарин» знайшов не все?

Автор вважає, що Павло Свин՚їн (точніше, його інформатори) мали на увазі курган заввишки понад 5 метрів, який і досі стоїть на плато правого берега долини ріки Великий Котлабух за 2,7 кілометри на захід від околиці селища Катлабуг Ізмаїльського району. Згаданий Нижній Траян починається на правому березі озера Сасик за 8 кілометрів південніше міста Татарбунари і далі на захід нема такого, щоб курган таких розмірів і вказаної форми примикав би безпосередньо до валу з внутрішнього боку.

Наступне повідомлення за часом майже збігається з попереднім. У 1823 році капітан Джордж Метью Джонс занотував у травелозі:

«Безпосередньо з Аккерманом сусідять глибокі піски, а місто дуже жалюгідне, торгівлі майже немає: час від часу Дністром сплавляють ліс. Комендант, інтелігентний поляк, показав мені два великих давніх мечі та голову [статуї богині] Флори, яку знайшли закопаною під мурами замку».

Граф Олексій Уваров, перебуваючи в Аккермані в 1848 році, написав:

«Близько 1818 або 1820 років розрили у самій фортеці курган, в якому виявили багато великих дворучних мечів, палиць і сокири, які без сумніву належали генуезцям».

Автор вважає, що, хоча сам перелік предметів, а також їх інтерпретація викликають певні сумніви, факт розкопок кургану всередині Аккерманської фортеці цілком можливий.

І також наводить розповідь археолога Олександра Вельтмана про незвичайну знахідку під могильним насипом:

«У верхній частині Прута, але не пам՚ятаю де, річка протягом кількох років підмивала гору, а в 1825 році дісталася до самого хребта. Перед моїм приїздом її вершина сповзла до низу, розрізавши навпіл і величезний курган. Під ним на сажень від поверхні протяжного хребта вишкірився довгий ряд трун, одна біля другої; труни у вигляді ящиків без розширення догори були збиті з почорнілих від часу товстих дубових дощок. Археологічне бажання поритися в стародавніх трунах не могло бути задоволене, бо до них не було доступу ні зверху, ні знизу».

Вказане місце, на жаль, і досі не локалізоване. Тож що за поховання приховував курган, невідомо.

Перший «натураліст Буджаку» Петро Бурцов описав кургани поетично:

«Незліченні племена скіфів, гетів, сарматів, алан, готів, гунів, угрів, болгар, аварів і нарешті татар, поперемінно володіли цим краєм, зрошуючи оний потічками крові та залишаючи по собі тільки спустошення. Усюди розсіяні кургани, звані могилами, які становлять одночасно сліди колишніх мешканців і їх єдині художні пам՚ятники. Від кожного народу залишилися свої кургани і після детальних спостережень можна було б приблизно визначити час їх зведення. Насправді вони заслуговують назви штучних сховищ, бо під вагою цих насипів сховані деякі предмети сучасного грубого мистецтва. Крім цього від мільйонів людей нічого не залишилося…»

Історик каже, що у цих словах на увагу заслуговують два моменти: смілива ідея датувати могильні насипи за зовнішніми ознаками, а головне – точне визначення їх як сховищ предметів сивої давнини. Особливо ж цікава така інформація, згадана Петром Бурцовим:

«Нещодавно поблизу міста Галбіна [маєток Я. Бальша, нині село Гура Галбеней у Молдові на березі ріки Когильник] було розкопано кілька могил і у всіх знайдено людські кістяки. На шиї одного було намисто зі шматочків кісток, з՚єднаних між собою майже з՚їденим іржею металевим дротом».

Ігор Сапожников зауважує, що протягом майже двох століть археологи нічого про них не знали і на сьогодні це третій за хронологією факт грабіжницьких розкопок кургану в регіоні.

Описані Петром Бурцовим частина Верхнього Траянова вала, «римські табори» та кургани розташовувались на земельній дачі його брата та поблизу від неї. Так співпало, що неподалік, а саме в долині ріки Когильник на відстані трохи більше кілометра на північ від валу співробітники ІА АН УРСР розкопали в 1946 році один з курганів. В ньому, крім давніх і пізніших поховань, виявили могилу жінки з речами перших століть від Різдва Христова, яку можна пов՚язати з валом у часи його існування або з населенням, яке мешкало поруч.

У 1817-1819 pp. топографи ВТКБ також звернули увагу на ці пам՚ятки:

«На долинах і узвишшях є безліч насипних курганів, званих могилами; але для чого вони служили в давнину, за давністю років невідомо».

На частині виконаних ними карт кургани нанесені сотнями, що не дозволяє докладно описати навіть їх найзначніші скупчення. Втім, існує категорія «іменних курганів», які мають назви, присвоєні місцевим населенням. Вони привернули увагу дослідників Буджака в 1830-х рр.

Але першою у 1775 році була зафіксована Могила Аккембетська. Аналіз найдетальнішої з усіх доступних карт ВТКБ 1819 року показав, що такі об՚єкти зазначені в регіоні вкрай нерівномірно (з 9 аркушів на трьох). Так, на четвертому аркуші, на плато лівого берега долини ріки Чаги, за 1,8 км на північний схід від села Баймаклія, впритул до Верхнього Траяну позначено два кургани та хутір, які підписані Могила Фунде Оперини (друге ім՚я, вірогідно, нале жить власнику хутора). На аркуші за номером сім знайшлися дві могили. Перша стояла на високому лівому березі ріки Прут, за 1,6 км на північний схід від села Джурджулешти. Назва цього кургану читається як «Могила Сапожъ» На «Плані Прута» 1824 року він підписаний Могила Стрижі, а в сучасній програмі «Гугл карти» названий Tumulus Movila Mare.

Друга Чорна Могила в групі з 4-5 насипів, стояла на плато правого берега озера Ялпуг, на південь від села Бульбока (село Котловина Ренійської громади).

Обидва кургани шляхом розкопок не досліджувались, а другий з них у 1940-х роках мав висоту 7,1 метрів та геодезічний пункт на вершині.

Інші іменні кургани присутні на аркуші №3. На південь від Траянова валу, на плато мису, утвореного правим берегом долини ріки Когильник та балкою Джепар, між північною околицею села Катеринівка та валом є напис Могила Джепарулуй. На плато мису, утвореного правим берегом долини ріки Когильник і ріки Лунги, у верхів՚ях останньої, між селом Чурук-Мінжир та «новим» селом Богданівка можна побачити курган Могила Сапата (без позначки).

Могили Капажді та Могурець вказані (без позначок) на лівому березі ріки Ларги, майже на межі зі Старою Молдавією: перша – на північний захід від села Тартаул, друга – на південний захід від села Чебалакчі (Чобалакчія), а нині, вірогідно, зайнята його садибами.

Остання – Мормунту Беюлуй (Могила Бея) стояла на високому мисі, утвореному при впадінні в ріку Садик двох долин – Шамайли та Дроешті.

Усі ці кургани залишаються безвісними, на відміну від 14 іменних курганів району між гирлами річок Бик і Ботна та околиць села Копанки, описаними у 1840-х pp. З них більшість мала молдавські назви, інші звались Ханським і Суворовським.

«Говорячи про пам՚ятки цієї категорії, нагадаю про ідею Олександра Защука про те, що частина курганів краю виконувала оборонні функції, будучи насипаними та розташованими у вигляді так званих «сторожових ліній». На найбільших з них могли ставити кapаyли і так звані «фігури», які запалювали при наближенні ворогів (як пізніше робили українські козаки). У Південній Бессарабїї він побачив одну виразну «безперервну лінію сторожових курганів», яка «починається за 4 версти на південь від Бендер і йде напівкругом спочатку Каушанським шляхом, потім повертає в бік Дністра і закінчується нижче села Копанка». До цієї лінії був включений один зі згаданих курганів, який відрізняється немісцевою назвою і незвичайною формою. Олександр Олофсон позначає його як Курган Суворовський «біля шляху з Бендер до Аккерману, який має понад 2 сажені висоти і 180 шагів [аршин] довжини. Ім՚я його нове, але не можна сказати, ким і чому він так названий». Як бачимо, ще першовідкривач не розумів сенсу такої назви, що й не дивно, оскільки полководець не мав ні якого стосунку до взяття Бендер 1789 року, а мешканці сусідніх сіл називали його Каушанскою Горою, точніше Мовилою (від дороги поруч)», – пише автор історичної монографії.

Мовила була відома за межами регіону. За свідченням ХVІІІ ст., записаними у 1802-1806 рр.:

«З міста Бендери, їдучи на Кавушани, і так пройдеш того шляху версти з дві, дивись най вищу могилу поблизу від шляху, то з приходу зараз від міста у тій могилі схована добич [скарб] у коліно [глибини], на добичі лежить камінь, а [на глибині] в пояс у землі сховано добич у бурці 3 ноші тобто 3 саки [торби] левів [срібних монет]. Розповів про це в Білозерській [паланці] козак на призвісько Гайдамака, [який] казав: «справді є, на відстані версти [від нього] ніякого знаку нема, від міста [Бендер] шукай могилу полями»».

«Письменник Іван Аксаков в листі від 03.12.1855 р. з Бендер писав: «Зводять форт на Суворовській могилі». Але сліди такого будівництва археологічно не простежуються, можливо, що такі роботи в ході Східної (Кримської) війни лише планувалися. Нині ця пам՚ятка є єдиним відомим в регіоні «довгим курганом», входячи до доволі вузького кола рідкісних об՚єктів такого роду. До цієї категорії часто відносять овальні, подвійні («гантелеподібні», з՚єднані валом, та «вісімкоподібні» – без валу), потрійні (і більше) кургани, що не є логічним. Названі типи більш-менш звичайні для Південної Бессарабії, але тут згадаємо найбільші з них, додавши, що за формою насипів кургани поділяються ще й на купольні та конусовидні. Найбільшим в регіоні є подвійний гантелеподібний курган Могила (Мовіла), помічений автором під час розвідок 1976 і 2013 років та обстежений ним же в 2018 році. Він стоїть на вершині вододільного мису, утвореного правим берегом долини ріки Чага і лівим берегом ріки Арса, навпроти села Єлизаветівка Болградського району, в півкілометра від кордону з Республікою Молдова. Йдеться про два стоячі практично впритул купольні кургани загальною довжиною приблизно 180 метрів: північно-західного (висотою 12,1 м, діаметром 75 м) та південно-східного (11,2 м і 72 м), з՚єднаних перемичкою шириною 27-30 метрів, заввишки 8,0-9,0 метрів. За картами 1980-х рр., верхня марка геодезичного пункту (на першому насипі) має позначку +188,5 м, а висота 12 метрів. Ця унікальна пам՚ятка, яку логічно назвати Буджацькою Могилою, є найбільшим подвійним курганом Східної Європи», – пише автор.

Наступним за висотою є Мангитська Гора – конусний, овальний в плані курган на вершині довгого вододільного мису між річками Сарата та Когильник, приблизно за 6,5-7,0 кілометрів від міста Татарбунари і за 3 кілометри на захід від села Білолісся (Акмангит).

Вперше описаний Федіром Кнауером у 1896 році, який включив його до групи Татарбунарських курганів, що відрізнялись «своєю гострою формою». Це пояснювалось тим, що їх насипи «мають в собі так багато каменів, що по суті вони є кам՚яними, ледь присипаними землею». З них «виділяється дуже високий і доволі гострий курган за 20 верст на південь від села Сарата, біля [повороту] на путівець, що веде до станиці Мангит».

«У 2018 році автор двічі побував на Мангитській Горі й з՚ясував, що її висота 10,5-10,8 метрів, розміри близько 90 на 70 метрів (насип витягнутий за лінією північ – південь), навколо є широка циркульна виїмка глибиною до 1,2-1,4 метра, а на вершині – залишки геодезичного пункту з обкопуванням», – розповідає Ігор Сапожников.

Третє місце в «рейтингу» найвищих курганів Буджака з висотою 9,1-9,7 метрів посідає купольний насип на вершині плато правого берега долини ріки Когильник, який стоїть навпроти центра міста Арциз. Його назва Брієнська Гора. Тут варто зауважити, що до 1940 року значні й великі кургани на землях німецьких колоністів звалися Kanonen Buckel (Гарматні бугри) чи пагорби (Hügel). Збереглися свідчення про невдалу спробу розкопок цього насипу скарбошукачами у другій половині ХІХ ст., а також низка інших місцевих легенд щодо нього. Тепер такі імена можна зустріти лише у літературі ХІХ-ХХ ст., точніше у спогадах німців – уродженців Буджака.

Автор зазначає, що усі перераховані найвищі кургани розташовуються в українській частині регіону. Це слід пояснити тим, що на її молдовській частині спеціальні вимірювання насипів майже не проводились.

На третє місце міг претендувати курган №10 групи Тараклія ІІ на плато лівого берега долини ріки Ялпуг, але в 1983 році його розкопала «на зніс» Буджакська новобудівна археологічна експедиція АН МРСР. Він мав купольну форму, діаметр приблизно 100 метрів при сучасній висоті 9,0 метрів.

Один курган, описаний у 1830-х рр. першим археологом регіону Олександром Олофсоном, унікальний за формою та функцією. Це Могила Лат (Широка), розташована на правому березі ріки Дністер, між селом Копанка і курганом Ханським з внутрішнього боку Нижньодністровського валу. Дослідник побачив в ньому круглий земляний редут діаметром до 110 метрів з зовнішніми валом і ровом, зауваживши, «це укріплення не тільки односчасне так званому Траянову валу, а зведене раніше і служило опорою тим, хто будував вал».

«В цілому Олександр Олофсон інтерпретував цей объєкт фортифікаціі як давній, перебудований курган, з чим важко не погодитись. Що стосується так званого Суворовського кургану, то таку назву могла б мати могила біля міста Ізмаїл (за 250 метрів на південний захід від села Саф՚яни), на якій до 150-річчя з дня смерті О. Суворова встановили східчасту піраміду з каменів ракушняку і металевою таблицею з написом: «Трубаївський курган. Звідси 10 (21) в ніч на 11 (22) грудня 1790 р. великий російський полководець О.В. Суворов віддавав накази стосовно щодо взяття фортеці Ізмаїл». Пізніше виникла легенда, що з вершини цього кургану генерал-аншеф за допомогою підзорної труби керував самим штурмом. З часом її піддали сумніву тому, що відстань від фортеці до кургану складає понад 6,1 кілометрів, сучасна висота останнього ледь перевищує 1 метр, а у 1980-х роках сягала приблизно два метри. Відповідь на загадку є у спогадах Олександра Ланжерона на про події березня 1807 року, в яких йдеться про два кургани: «У цей час я виставив 12 гармат на великому кургані, праворуч від нас [на правому фланзі] і за 1,5 версти від міста [фортеці], на тому самому кургані, на якому стояв Суворов в 1790 р.» та «свою головну квартиру Мейндорф розташував на тому місці, де була квартира [ставка] Суворова 1790 р.» Якщо додати до цього припущення сайту «Краєзнавці Одещини», що спочатку передмістя Ізмаїлу мало назву Турбаївка, то слід зробити висновок: напис на таблиці відповідав фактам, а О. Суворов оглядав фортецю і керував її штурмом з вершини іншого кургану, розташованого за приблизно 1,5 км від неї. Ним міг бути досі існуючий курган висотою понад два метри, що стоїть за 500 метрів на північ від села Матроска в приблизно 1,6 км на північний захід від Ізмаїльської фортеці. В 1961 році на ньому випадково знайшли розірвану вибухом російську мортиру 1703 року з клеймом «АМТ» (виставлена в експозиції Ізмаїльського військово-історичного музей ного комплексу). Втім, ця версія також потребує уточнення, оскільки і з цього кургану бачити всю картину штурму величезної за площею фортеці було неможливо», – зазначає Ігор Сапожников.

Окремою темою є легендарна «Могила кіммерійських царів», про яку повідомив у V ст. до РХ «батько історії» Геродот. Її пошуки та розкопки курганів (зокрема Аккембетського) «в куті» між Будацьким і Дністровським лиманами описані в працях сучасних істориків. Першу відому спробу таких пошуків здійснив у 1848 році археолог, граф Олексій Уваров в районі села Шабалат (Біленьке Білгород-Дністровського р-ну). Тривалий час місто цих робіт було невідоме. В 2023 році автор обстежив купольний курган Мала Катаржа висотою 6,5-7,0 метрів, діаметром до 100 метрів, який стоїть на вершині мису плато, утвореного берегом Будацького лиману та його Шабалатською затокою, за 2,5 км на південний захід від села Біленьке. На південному схилі кургану була виявлена запливла яма розмірами приблизно 8 на 6 метрів. Ігор Сапожников зазначає, що саме її слід пов՚язати з невдалими розкопками Олексія Уварова, який, побувавши в перед тим в Ольвії, намагався дослідити цей насип методом дослідження підкурганних античних гробниць, а саме виявити дромос до центральної могили шурфом на краю насипу.

«Тепер нам залишилось коротко торкнутися такої болючої теми, як знищення курганів регіону. Зрозуміло, що найменші з них за розмірами масово розорюються щорічно тисячами, інколи для тих чи інших потреб знищуються великі насипи, що поступово, але невпинно змінює типові ландшафти, які тисячоліттями оживляли «степові піраміди». Варто зауважити, що в окремих випадках великі, іноді іменні кургани, без особливих причин, так би мовити «заради цікавості» розкопували археологи, не намагаючись відновити їх насипи. Мені відомо про два випадки реконструкції могильних насипів регіону після їх дослідження за допомогою землерийної техніки. Першим був курган (№1 групи Суворово ІІ) висотою 4,3 метри, діаметром 75 метрів, неподалік селища Катлабуг. Він відомий тим, що в 1970 році Дністро-Дунайська новобудівна експедиція ІА АН УССР знайшла в ньому низку давніх поховань (у найраннішому виявили унікальне кам՚яне навершшя скіпетра у вигляді голови коня), а також до 10 могил солдатів у дерев՚яних трунах, які пов՚язали тоді зі штурмом Ізмаїла у 1790 році. Тоді вдалося дослідити лише центральну частину кургану через те, що розкопки були припинені через епідемію холери, але насип досипали до колишнього стану. Наступного року та сама експедиція, за ініціативою Ірини Олексієвої, відновила насип зритого кургану (№1 групи Утконосівка) висотою 5,3 метрів, діаметром 90 метрів біля повороту з шосе Одеса – Рені біля села Утконосівка», – завершив свою розповідь про кургани Ігор Сапожников.

Підготувала Діана ГЕРГІНОВА

Фото – скрини з монографії

Джерело: «Південь сьогодні»