Його шлях до Перемоги розпочався з першим днем повномасштабного вторгнення росії в Україну. Тоді він залишив спортивно-тренерську кар’єру та успішний бізнес і пішов захищати своє: родину, дім і рідну землю. Про війну очима очільника “Ізмаїл Каяк Клуб” Вячеслава Макарова ексклюзивно дляБессарабія.UA.

До 24 лютого 2022 року Вячеслав був досить відомою особистістю у своєму рідному місті та поза його межами. Чоловік очолював найвідоміший на Дунаї клуб водного туризму на каяках та SUP-дошках. Його вихованці брали участь у багатьох міжнародних чемпіонатах, прославляючи свого тренера далеко поза межами рідної країни. Однак все змінилось, коли в його дім прийшла війна.

 

“Я пішов до військкомату у перший же день, 24-го. У мене була купа човнів, катерів, також я особисто був знайомий із нашими прикордонниками й розумів, що можу бути корисним. Вже тоді я чітко усвідомив, що маю піти захищати Україну. Я переконаний, що чоловік, який дійсно вважає себе чоловіком, повинен або йти до ЗСУ, або допомагати нашій армії, як може. Ми просто не маємо іншого вибору”, – розповідає пан Макаров.

Провівши своє останнє тренування 25 лютого, Вячеслав поставив свою спортивну кар’єру на паузу і став до лав Збройних сил України.

“Перші дні разом із місцевими добровольцями ми готувались стати на захист рідного Ізмаїла від ворожого десанту, який, ймовірно, мав висадитись у нас. Коли ж ми зрозуміли, що загроза минула, я відправився на лінію фронту у складі 3 стрілецької роти 68 окремого стрілецького батальйону”, – згадує військовий.

 

Цей батальйон повністю складався із тих, хто добровільно пішов захищати Україну від окупантів. На жаль, наразі батальйон припинив своє існування через загибель основної частини його воїнів.

 

“Від Миколаївщини до Херсонщини ми були першими, хто заходив на окуповані території та брав участь у їхньому звільненні. Разом із побратимом, Сергієм Гоменюком, ми їздили скрізь. Він був командиром роти, я – старшиною. В той день, коли наша автівка підірвалась, я намагався його реанімувати, мені це навіть кілька разів вдалося, але сталося те, що сталося…” – із сумом розповідає Вячеслав.

 

За ці майже три роки у війську чоловік бачив багато смертей своїх побратимів, але до  таких втрат у нього своє ставлення.

“У мене зовсім інше світобачення. Я сповідую крішнаїзм і є ініційованим брахманом (священнослужителем). Саме мої духовні знання допомагають пережити весь жах кровопролитної війни. Що таке смерть? Це перехід у щось інше. Людина, яка глибоко вірує, розуміє, що перехід обов’язково має бути вдалим. Адже у найгіршому випадку ми просто змінюємо фізичне тіло, а в кращому –  повертаємося до Бога”, – пояснює він.

 

За словами Захисника, його тверезий і раціональний розум допомагають йому у найнебезпечніші моменти.

“Я не маю права геройствувати на лінії вогню. Адже від мене залежить життя багатьох людей. І я можу відповідально сказати, що на сьогодні в нашій батареї один із найкращих показників у ЗСУ зі збереження особового складу”, – з гордістю розповідає Вячеслав.

Наразі він служить у 41 окремій механізованій бригаді, яка виконує бойові завдання в районі Курщини (рф). 

“Коли я був в Авдіївці, то вважав, що там пекло… Потім були Куп’янськ і Часів Яр, де ситуація здавалась ще гіршою… Далі був жах Торецьку. А зараз Курщина. Іноді ми маємо по 97 КАБів, які росіяни скидають на одне маленьке село, на своїх же…” – згадує військовий.

 

Вячеслав розповідає, що ситуація на фронті наразі дуже важка, щодня гинуть найкращі з кращих, але замінити їх немає ким. У мережі ширяться відео, як чоловіки тікають від співробітників ТЦК, і вони щоразу отримують все більше і більше заохочення та вподобайок від населення. І якщо перший час ми трималися на вмотивованості тих, хто добровільно пішов до війська, то наразі зі 100 відправлених служити до лінії фронту доїжджає максимум 10 чоловік.

“На жаль, чоловіки, які кричать, що їх нещасних забирають ТЦК на смертну війну, вони не розуміють, що якщо не вони, то доведеться йти їхнім дітям та онукам, починаючи зі шкільної лави. А теперішні діти підуть, але у пориві юності вони гинуть там, де можна було вижити”, – зазначає пан Макаров.

Він також наголошує, що є противником насильницької мобілізації. Адже окрім вмотивованості захистити свою землю, військові наразі отримують достойну заробітну плату. На думку Вячеслава, виною цьому є провальна кампанія мобілізації. 

“Люди не думають про те, що відбудеться далі, як тільки продавлять нас. Адже нові бригади будуть сформовані з тих, кого зараз примусово забрали. Я вважаю, що сьогодні краще додавати новачків до існуючих бригад, де є мотивовані люди. Бо коли ці люди закінчаться – ми програємо. Це факт”, – із сумом каже Вячеслав.

 

Його дуже засмучує факт того, як люди не хочуть йти до війська.

“Ніхто не хоче воювати. Всі думають, що це справа якогось міфічного дядька, який прийде і все зробить за них. Але, на жаль, я бачив Миколаївщину, Херсонщину, Харківщину. Бачив людей, які постраждали від російських солдатів. Дітей, які були зґвалтовані. Дорослих жінок у віці 86 років, яких так само ґвалтували. І навіть чоловіків, які залишилися чекати на російський світ і стали сексуальними іграшками окупантів. На жаль, я дуже багато бачив того, чого б не хотів”, – ділиться спогадами чоловік.

 

Водночас Вячеслав каже, що не всі обов’язково мають йти на передову, адже в армії є безліч посад, де можна стати корисним. Головне, щоб люди розуміли, чому це необхідно.

“Одного разу після поранення я був вдома, і якась бабуся кинула мені в спину, що я негідник, бо воюю. А я був з переломом хребта і навіть не міг встати. Коли неодноразово ризикуєш своїм життям, хочеться відчувати підтримку і вдячність від своїх, а не таке зрадництво”, – каже Захисник.

 

Вячеслав розповідає, що звичайно підтримка рідних та близьких, волонтерів та всіх українців – одна з основних сил, яка тримає наших воїнів. Вдома, в Ізмаїлі, на Макарова чекають дружина і син, друзі, учні, духовні брати та сестри. 

“Я щасливий, що, коли повертаюсь, на мене чекають однодумці, люди, які завжди готові допомогти. Ось зараз я у відпустці й щодня маю зустрічі з товаришами, колишніми учнями. Спілкування з ними заряджає мене”, – з усмішкою каже чоловік.

Вячеслав ділиться, що у війську відчуває себе на своєму місці. Як би не було дивно, але йому, священнослужителю, подобається бути військовим.

“Це вже якийсь певний вид залежності від адреналіну, коли не можеш просто всидіти на місці. Коли ми переможемо, я планую поїздку до Індії, щоб зняти з себе всю агресію, яка накопичується за цей час. Але все це потім, коли закінчиться війна…” – підсумовує Вячеслав Макаров.

Джерело: Бессарабія.UA