Більшість українців, та мабуть, певно, і велика частина жителів Одещини, почувши слово «єрики», питатиме у в Google що це таке. Але тільки не жителі міста Вилкове. Для вилківців єрики – це життя. В усіх значеннях. Але зараз єрики, які є візитівкою міста, поступово зникають – міліють, пересихають, замулюються. Кілька тижнів тому журналісти видання «Південь сьогодні» розповідали про опитування телеграм-каналу «РИТМ48|Вилкове» щодо необхідності збереження єриків. Результати цього опитування поки що не опубліковані, але у коментарях під нашою публікацією жителі міста зазначають, що у багатьох місцях єрики не тільки не розчищають, а й намагаються засипати, і це порушує екосистему. Тож коли рівень води піднімається або йдуть рясні дощі, люди стикаються з іншою проблемою – підтопленням дворів та домівок. І, якщо і далі єрики не розчищатимуть, а це, нагадаємо, автори опитування фактично пропонують жителям робити власними силами, місто просто потоне в болоті. 

За фаховим коментарем щодо описаної ситуації ми звернулися до наукової співробітниці Дунайського біосферного заповідника Тетяни Балацької.

– Тетяно, на вашу думку, треба зберігати єрики у Вилковому чи ні? І що буде, якщо не зберігати?

– Тут нічого не потрібно вигадувати. Воно все є у світі. В Нідерландах є таке невеличке містечко Гітгорн. До влади, яка зараз керує у Вилковому, у нас були налагоджені дружні стосунки з цим містечком. Вони дуже схожі на нас, ми дуже схожі на них. Це таке екологічно чисте містечко, в якому теж є канали. Їх там десь сім з половиною кілометрів. Тобто у нас набагато більше. Глибина тих каналів до метра. Місто приймає до мільйона туристів на рік. Тобто канали – це ключова складова нашої ідентичності. Це туристична привабливість. І вони дійсно потребують підтримання чистоти. Тут вибору нема. У Вилковому немає жодного промислового підприємства. Люди живуть тільки за рахунок того, що дає природа. І основний прибуток до повномасштабного вторгнення місто отримувало від туризму. Якщо засипати всі ці канали, то ми станемо звичайним нецікавим містечком. Тож обов’язково треба підтримувати.

– А як у Гітгорні підтримують чистоту каналів? Зрозуміло, що їх там менше, але ж необхідність щось робити це не відміняє.

– Є спеціалізовані служби, які займаються управлінням водними ресурсами. Ну і місцеве населення бере участь.

– Тобто це аналог дорожніх служб, але доглядають вони за каналами?

– Так, це дійсно дороги. І унікальні дороги. І такого в Україні більше ніде нема. Я сподівають, що після закінчення війни, у нас туризм буде ще більш розвинений. І до цього нас знали, а тепер про нас ще більше знають. Я думаю, що з’явиться такий «маршрут пам’яті». Тут же якихось п’ятдесят кілометрів до Зміїного. І щоб була можливість розвивати туризм, потрібно наводити лад на каналах.

– Розкажіть, а хто на поточний момент доглядає за цими каналами? Хто доглядав за ними рік тому, п’ять років тому?

– У місті дуже багато каналів, які у нас називають єриками. Основна водна вулиця – Білгородський канал. Це завжди була проблема місцевої влади. А тепер… Роботи проводилися, але, скажімо так, безглуздо. Вони поглибили канал на початку, поглибили посередині. При цьому мул, який мали вивезти, його просто висипали на берег. Прямо ось копали навпроти спортивної школи – і ось там і висипали. Тож коли була течія, той мул повернувся назад, і все стало ще набагато гірше. Ну і є ще така дуже велика проблема для міста, і для цієї вулиці. Це штучний канал, відомий як Піщаний канал або канал ПМК, який би не мав існувати і не мав би мати вихід на Очаківський рукав. Місцеві називають цей вихід в Очаківський рукав «дірка». Цю «дірку» вже давно треба було закрити. А її взяли знов поглибили і розширили, але зробили це технічно невірно. За проєктом поглиблення мали робити під кутом у 45 градусів, а зробили – під прямим. Тож тепер течія з Дунаю йде у цей канал і прямує повз міста. Через це вирівнюється ухил у Білгородському каналі, і вздовж його берегів утворюється намул. Як зазначає директор Дунайського біосферного заповідника Олександр Волошкевич, такий варіант виконання робіт був обраний у 2023 році місцевою владою, яка проігнорувала існування наявного проєкту поглиблення. Цей проєкт, нібито, не змогли знайти. Хоча, якщо й так, його копія зберігалася в інституті, який займався розробкою. Дозволів на роботу департамент екології Одеської обласної державної адміністрації не надавав. А втручатися в роботи, що ведуться на території міста, фахівці заповідника не мали повноважень. Тож гроші, які мали піти на покращення ситуації, навпаки були витрачені на те, що її погіршило.

– Автори опитування, про яке ми вище говорили, пропонують, як варіант, залишити п’ять-шість основних каналів, а все інше – як саме складеться.

– Цього також не можна робити, бо якщо перестануть копати ці єрики, то те, що ми називаємо дренаж, буде підірвано. На присадибних ділянках з’являться солончаки, і там нічого не буде рости. Тобто місто стане занедбаним. І навіть ті вулиці, де колись були єрики, а потім їх замостили, тобто зробили дороги, вони зараз теж потерпають від підтоплень. Дощ пішов – вода залишилася. Калюжі величезні.

– Тобто зробити з єрика нормальну вулицю – це фантастика?

– Так. Тут таких прикладів по місту дуже багато. Ось як вулиця Федора Строганова. Вона наполовину засипана. І що? Таке страшне, що й ходити там не хочеться, і заїздити – теж. Калюжі, розбите все, занедбане.

– Можете приблизно сказати, скільки людей живе на ось таких каналах? Чи скільки там будинків?

– Зараз це важко сказати, бо я взагалі не знаю скільки населення у Вилковому. Багато людей виїхали. Але це велика частина міста. Це сорок шість кілометрів єриків.

– І ось за більшістю з них люди самі доглядають. Як це відбувається? Чим там треба поглиблювати? Екскаватор господарстві навряд чи в кого є. Як людина має доглянути єрик біля свого будинку?

– Це сьогодні просто неможливо. Чоловіків у місті мало, тим паче молодих, які фізично сильні і могли б самі копати ці єрики. В місті залишилися люди переважно середнього та пенсійного віку, і переважно жінки. У них здебільшого мінімальні пенсії. Тож фізичних сил, аби самим копати немає. І грошей, аби когось найняти, теж немає. Та й ту людину ще потрібно знайти.

– А копати власне чим?

– Це така копаниця, або лопата. Людина просто заходить у той єрик і вручну викидає мул. То це яку силу потрібно мати. Чи які кошти потрібно заплатити. Ну ось я чула, що влітку 800 гривень за таке платили. Це складно, це фізично дуже важко.

– Цей намул треба вигрібти лопатою і кудись його треба викинути. Куди?

– Ця частина, яка відділена від води, вона має назву гребля. Закріплюють її здебільшого вербою. Коренями вода закріплює ґрунт, щоб його не розмивало водою. От туди його викидають, збільшуючи таким чином сушу. А в кого є присадибні ділянки, той бере тачку, насипає туди той мул і везе розсипати по ділянці – під дерева, під виноград. Це родючість землі. Тож це добриво. Раніше це був ще й будівельний матеріал. Більшість хат тут були так звані мазанки. Їх будували з очерету, а потім з обох боків обмазували мулом. Місцеві ще й робили з мулу цеглини. А з них будували пічки. Після першої топки цеглини ставали вогнетривкими. Воно дуже добре працювало, і людям не потрібно було купувати цеглу.

– А зараз хтось цими пічками користується?

– Так, по місту ці пічки є. Але, якщо раніше вугіллям опалювалися, то для багатьох сьогодні це надто дорого. Використовують здебільшого дрова – ту саму вербу.

– З того ж тексту інформація, що люди в єрики виводять каналізацію…

– Є в нас така біда. Бо асенізаторна машина не може туди під’їхати. Туди взагалі не можуть під’їхати ні швидка допомога, ні пожежники. Там або люди на подвір’ї ями викопують, або дійсно скидають це в єрики.

– Наскільки це впливає на екологію єриків? Бо, мабуть, запах має бути?

– Та якось ні. Я влітку також водила групи туристів, коли в єриках було мало води. Але запаху не було. Ну туалети тут здебільшого це вигрібні ями. І коли ця яма наповнюється, її засипають, а поруч копають іншу.

– Ну ця система відома. Але зараз люди хочуть жити краще, вони проводять у дім воду, встановлюють унітази, виводять каналізацію.

– Так, але це не масово. У цій частині міста не дуже заможні люди живуть. Тож це не так масово, як про це написали.

– А взагалі, яка глибина єриків?

– Влітку було таке, що глибина основної водної вулиці була близько півметра. Тоді човни з туристами не могли проходити. Наприкінці літа можна було в одному човні перевозити до п’яти людей, не більше. Глибина, щоб човен спокійно йшов, має бути десь метр.

– А що відбувається, коли рівень води в єриках знижується. Ось вода стала півметра, менше… Пересохнув єрик в якийсь момент. І от що люди роблять?

– Вздовж каналів облаштовані такі дерев’яні тротуари, які називаються кладки. Тож люди ходять по кладках. І, якщо потрібно привезти той самий мішок картоплі або цибулі, а води немає, то беруть тачку, вантажать і везуть додому. А якщо планується якесь там невеличке будівництво, то чекають, коли вода прийде. Ось зараз наші єрики відносно з водою. Там, де прокопано, там вода є. Де ні – немає. Покинутих будинків там дуже багато.

– Ну ось єрик замулюється, замулюється… І що потім з ним відбувається?

– Заростає очеретом.

– Тобто залишиться не просто якесь напівболото, а воно ще й заросте? Тож якщо послухати пропозицію про «нічого не робити», і слідувати цій інструкції, то єрики перетворяться на зарості очерету?

– Так, перетвориться на щось таке занедбане, страшне. Ми розповідаємо про те, що в нас така дика незаймана природа. Але, якщо ми все це покинемо, я не уявляю, на що це перетвориться. Тут знову ж таки не треба нічого вигадувати. У цивілізованому світі є така маленька техніка, яка працює на таких маленьких каналах. Її просто потрібно придбати. Це щось на кшталт маленького екскаватора. І не потрібно буде, щоб та бабця щось біля свого будинку робила.

Тетяна Іванівна поділилася з нами дуже гарними фото єриків. Дійсно, буде жаль, і певно станеться непоправна втрата, як економічна, так і культурна, якщо все це зникне та заросте очеретом. Бо тоді до міста хіба що хвостаті туристи навідуватимуться. Ну може й екстремали якісь.

Діана ГЕРГІНОВА

Фото Тетяни БАЛАЦЬКОЇ

Джерело: «Південь сьогодні»