Нерідко ворожа пропаганда використовує тезу про те, що землі Одещини є історично російськими. Однак сучасні історики, археологи, дослідники та громадські діячі активно продовжують розповідати про історію нашого регіону, яка почалася ще до приходу російської імперії й лишила після себе сліди пращурів, козаків. Зокрема цій темі присвячені матеріали культурно-освітнього відеопроєкту гіперлокального медіа Біляївка.City «Земля О’Деса».

Надалі у публікації ми поділимося деякими висвітленими у 

 проєкту фактами про топоніми Одещини, які мають українське походження.

«Саме в османський період тут активно осідали українці»

320 років українські землі Одещини були під владою Османської імперії. Цей період майже повністю викреслений з нашої історії спочатку імперською, а потім радянською пропагандою: мовляв, на півдні України була лише висока трава і нічого, крім дикого поля.

«Саме в османський період тут активно осідали українці. Саме тоді тут виникла Ханська Україна, козацькі поселення, які мали особливі привілеї. Тут був свій гетьман і свободи, яких не знали українці ні під московією, ні в Речі Посполитій. Приблизно в ці роки ці землі були активно заселені та освоєні. Саме тоді тут почали утворюватися села, хутори та інші поселення, які утворили цілий регіон з досить щільним на той час населенням», – розповідають у відеопроєкті.

Ключовим свідчення цього є атлас Польщі італійського картографа Джованні Антоніо Річчі Занноні, виданий у 1772 році. Карти атласу охоплюють територію сучасної України, Польщі, Литви, Білорусі та західних районів росії й описують період щонайменше за 20 років до приходу на землі сучасної Одещини російської імперії.

Назви населених пунктів тут представлені як арабським, так і латинським письмом. Картографи збирали інформацію від різних етнічних та релігійних груп, які проживали на цих землях. Також використовували раніше створені європейцями картографічні замальовки цих територій.

Цей унікальний документ підтверджує, що вже тоді на цих землях активно протікало життя. Однак російська імперія наполегливо стирала ці назви, про що зауважив доктор історичних наук, професор Тарас Гончарук:

«Зверніть увагу, що пізніше імперія позбавлялася не лише українських назв активно, вона дуже активно викреслювала з цього регіону і тюркські назви, татарські назви. Сама ідея Новоросії – вона антизапорізька, антиукраїнська і антитатарська, антикримськотатарська», – зазначив Тарас Гончарук.

Також нагадаємо, що одним з вагомих підтверджень вирування життя на цих землях до приходу російської імперії є Сотниківське, або Куяльницьке кладовище. Воно стало місцем останнього спочинку для багатьох козаків, які відіграли значну роль в історії регіону задовго до офіційного заснування Одеси в 1794 році. Найстаріший хрест, датований 1791 роком, був встановлений ще до того, як російська імперія проголосила створення міста.

Як з’являлися сучасні назви населених пунктів Одещини

Українські топоніми на Одещині з’являлися природньо. Вони народжувались разом із поселеннями, які засновували тут українці. Наприклад, село Нерубайське – одне з найбільших сіл Одещини. Назва походить від домовленості не рубати. За легендою, так козаки та турки вирішили припинити сутички та жити у мирі.

Поруч із Нерубайським знаходиться село Усатове. Його заснували козаки-запорожці. Кажуть, назва походить від отамана Тимофія Вусатого. На користь цієї версії говорить те, що у Вознесенській церкві, яка стояла поруч з Куяльницьким кладовищем, у метричній книзі серед записів 1809-1822 років зафіксовано прізвища: Усатий Даніїл Стефанович та Усата Феодосія Григорівна. Можливо, це і були нащадки легендарного засновника села. На сайті Усатівської сільради розповідається про народне повір’я: що першим поселенцем був запорізький козак з пишними великими вусами. Сусіди, збираючись його провідати, говорили: «Іду до усатого». Багаторазове повторення згодом стало назвою села.

Також це село Калаглія. Всупереч асоціаціям, це не тюркська, а українська назва. Вона походить від слів «коло глея» – так у давнину називали глину.

Є ще одна справді українська назва села, якої сьогодні вже не знайти на сучасній карті. У 1967 році до села Випасне приєднали одразу два: Кривда та Кам’яний Брід. А саме Випасне мало назву Турлаки, що походить від слова «турло», яке турецькою означає «вигін, випас».

Другий шлях появи українських назв – це переклад українською давніх місцевих назв з тюркської мови або й паралельні адаптоване перейменування. Наприклад, село Нерушай Татарбунарського району. Населений пункт відомий з першої половини 18 століття. Він значився під назвою Нерошан, в якому мешкали татари Буджацької орди. Назва, напевно, походить від тюркської складової особистого імені Нарош-Шан. На карті 1783 року назва поселення виглядає вже дещо зміненою – Норошел, ймовірно – молдовський вплив. Ще одне імовірне пояснення, що українська Нерушай походить від місцевої річки за її ознакою – нерухома вода, або малорухома течія.

Назва річки Каплань або Капланка, ліва притока Хаджидеру, походить від староукраїнського «каплан» у значенні священник. Однак у статті про Капланку в Вікіпедії пишеться, що це з турецької «каплан» – тигр.

Чимало назв, які зараз звучать для нас автентично українською, просто є перекладом з тюркської мови. Наприклад, село Жовтий Яр є буквально перекладом з тюркської назви Серияри. А Орлівка Ізмаїльського району до перейменування називалася Картал, що з тюркської означає «орел». Криничне теж є перекладом та адаптацією. Село відоме в 1806 р. як Чишме-Варуита, де перша складова як раз в перекладі – джерело, фонтан, водоймище.

Серед назв населених пунктів області є антропоніми. Тобто назви, які походять від імен людей. Але йдеться не про радянські перейменування на честь якихось діячів, а про ті, що з’явилися тут ще при заснуванні. Наприклад, місто Ананьїв. Його історія починається ще з 1767 року як слобода Анані або Анань. За переказами, назва Ананьїв походить від імені першого поселенця — запорізького козака Ананія.

Є третій шлях появи топонімів – це пряме перейменування, яке відбувається через політичну необхідність. Такі назви часто штучні, і тому в них багато суфіксів «ськ». Ця практика почалася ще за часів комуністів після Другої світової війни, коли масово стирали назви, пов’язані з неугодними національностями. В Одеському регіоні це торкнулося німецьких та тюркських назв. Так з’явилися Лиманське, колишнє німецьке Зельц, і два селища Приморське – колишні румунські Жебріяни і тюркський Будак. Поруч з якими тепер Курортне, раніше – Будаки-Кордон. Але процес перейменування триває й сьогодні. В рамках деколонізації ми отримали місто Південне (раніше – Южне), а декомунізації – Чорноморськ і Подільськ.

Більше деталей – у 

 «Земля О’Деса».

Фото – УНН

Джерело: Південь сьогодні