Хуан Альберто Лейва Гарсія – оборонець Маріуполя, який 14 серпня 2025 року, після понад трьох років полону, повернувся до України. В інтерв’ю журналістам видання «Південь сьогодні» захисник розповів про початок військової служби, здачу у російський полон за наказом вищого військового командування та обіцяні гарантії міжнародних організацій, ставлення росіян до військових і цивільних бранців, а також думку про сучасне українське суспільство, і що наразі є найголовнішим на шляху боротьби проти російської агресії.

«Це нормально – любити свій дім, своїх батьків, свою землю, свою націю»

Народився Хуан у Маріуполі, однак ще будучи дитиною разом з родиною переїхав до Одеси. Початок Революції гідності змусив хлопця, на той момент – десятикласника, переоцінити свої підліткові пріоритети. З початком російської збройної агресії у 2014 році Хуан намагався волонтерити та робити свій внесок в інформаційному протистоянні.

«Моє свідоме доросле життя почалось якраз з початком Революції гідності. Тоді з мого життя пішли звичайні підліткові цінності, бажання, і вже я зрозумів, які повинні бути пріоритети. Долучився максимально до участі в Революції гідності. Потім почалась війна на Сході. Одразу взяв участь у волонтерській діяльності – наскільки міг. В нас було дружнє об’єднання, ми не залучались до жодної з організацій, називали себе просто «партизанами»: тренувалися, охороняли український, як тоді ще він називався – Одеський Майдан. Ходили просто щоб запобігти провокаціям. Брали участь трохи в подіях 2 травня. Паралельно, наскільки міг, допомагав армії, допомагав у спільній справі, коли почалася війна у 2014 році. Трохи боровся з фейками в інтернеті, наскільки міг, наскільки дозволяв мій підлітковий максималізм».

Хуан Альберто Лейва Гарсія вступив до Одеської академії будівництва, однак майже одразу після цього переїхав до США, де провчився три роки. Маючи перспективи та можливості для хорошого життя за кордоном, юнака не полишали думки про Україну.

«Я зрозумів, що це не моє, і все ж таки бажання служити, яке в мені з’явилося у 2014 році, воно нікуди не ділося, що це найактуальніше, що для мене є. Я задавався цим питанням: чи було щось у моєму бекграунді особливого, що мало б таке виключне виховання у патріотичному напрямку. І я скажу, що ні. Тільки те, що моя мати викладач української мови, але це не сильно впливало. Це більше плекало любов до мови. Я народився в Маріуполі, і я тоді не відокремлював це, не відрізняв для себе, що це якийсь російськомовний регіон. Я знав, що це козацька спадщина, давні слов’янські землі, навіть половецькі землі. Я це розумів, і я думав, що це нормально бажати знати свою історію, я її відповідно знав. Такі патріотичні настрої, я думаю, це нормально. Навпаки дивуюся, коли в людей їх немає. Це нормально – любити свій дім, своїх батьків, свою землю, свою природу, націю. Дивно, коли в людей цього не було, і потім до цього якось приходять, і ще більш дивно – коли до цього так і не приходять».

Військовий шлях

У 2018 році Хуан у віці 20 років повернувся до України й підписав контракт з морською піхотою.

На початок повномасштабного вторгнення захисник разом зі своєю бригадою перебував на черговій ротації на сході в зоні Операцій Об’єднаних сил.

«Ми виконували звичайні свої завдання з утримування. Тоді не було дуже такої активної агресії. Всі вже знали, що це скоро почнеться. Ми знаходились на своїх службових місцях відповідно до посад. Я вважаю, що прийняли ми це все достойно. Ми зробили все, як треба було».

Свій перший бій Хуан прийняв 24 лютого 2022 року на околиці Павлополя, виїхавши з побратимом за власної ініціативи на підтримку першого окремого батальйону морської піхоти.

1 березня 2022 року кільце навколо Маріуполя замкнулося – місто перебувало в російському оточенні. У передмісті тривалі бої вже не велися.

Станом на 30 квітня гарнізон «Маріуполь» був дислокований на «Азовсталі».

Журналісти видання «Тексти» у своєму матеріалі здійснили спробу відновити послідовність подій у Маріуполі з 24 лютого по 12 травня 2022 року. Для охочих ознайомитися з ключовими подіями та географією боїв, залишимо посилання на матеріал тут.

Наказ про «евакуацію» у російський полон та обіцяні гарантії

16 травня 2022 року до оборонців «Азовсталі» довели інформацію про наказ вищого командування щодо здачі у російський полон. Така зміна ситуації викликала неоднозначну реакцію серед військових, адже більшість захисників були готові битися до кінця.

«16 травня нам був доведений наказ, і бойові дії вже припинилися на той день. Нам наголошували на виконання наказу, бо це були тристоронні міжнародні домовленості. Для більшості оборонців «Азовсталі» важливе усвідомлення, що вони вийшли за наказом. Для багатьох це дуже болюча тема, тому що більшість морально були готові залишитись там назавжди. І коли так змінилась ситуація, надали наказ, це була дуже різка зміна у світогляді, життєвих якихось цінностях. Коли людина вже готова прийняти смерть воїна… Це дуже людей відокремлює, для них дуже важливо було, щоб інші це розуміли: що вони готові вже були прийняти цю смерть спокійно, і в них такі драматичні зміни у внутрішньому стані були».

Військовим було доведено інформацію про гарантії Міжнародного комітету Червоного Хреста та ООН, серед яких зокрема пріоритет в обмінах, постійне незмінюване місце утримання в Оленівці, контроль представниками МКЧХ умов перебування полонених у неволі. Наразі відомо, що нічого з перерахованого не було виконано. Більше того, саме в Оленівці сталася трагічна подія – спланований ворогом терористичний акт з масовим вбивством українських військовополонених, під час якого загинуло не менше півсотні і поранено понад 130 захисників.

«Як би іронічно не звучала фраза «почесний полон», такого не існує. Але вихід наш був достойний, з почестями, зі здачею зброї. Це був не ганебний процес, який був задокументований, фільмувався міжнародними журналістами, які там перебували. Гарантії були чітко сформульовані, що буде відстежено, надано гарантію пріоритету в обмінах, бо знову ж таки, гарнізон не зрадив присязі, не відмовився стояти до кінця, йому надали такий наказ. Було обіцяно, що міжнародні гуманітарні організації прослідкують за дотриманням цих гарантій. Було обіцяно, що ці міжнародні гуманітарні організації будуть прослідковувати за процесом здачі в полон і всім процесом перебування в полоні. Що їх обов’язок буде повністю наглядати за умовами дотримання і ставлення. Також було чітко сформульовано, що ці організації гарантують, що перебування гарнізону в полоні буде виключно на одній локації, було чітко продиктовано, що нас дислокують виключно на цій тимчасовій колонії для військовополонених у населеному пункті Оленівка. І що до кінця обмінів весь гарнізон «Азовсталі» буде знаходитись там під охороною виключно прикомандированих служб з самої рф. Це теж було чітко продиктовано – що жодна з силових структур, створених з квазіреспублік проросійських, так званих «днр», не буде залучена до конвоювання нас, спілкування з нами, утримання нас. Це все будуть робити кадрові російські служби, і що все наше перебування вони будуть нас охороняти і слідкувати за нашими умовами».

На початку серпня 2022 року, після теракту в Оленівці, який відбувся в ніч на 29 липня, Міжнародний комітет Червоного Хреста заявив, що не гарантував безпеку українським військовим, які виходили з «Азовсталі», а потім опинились у російському полоні. Зазначимо, про те, що МКЧХ виступали гарантами під час виходу з «Азовсталі», повідомляв до цього Президент України.

Сам Хуан Альберто Лейва Гарсія бачив представників МКЧХ лише один раз – при виході у полон. За понад три роки утримання у неволі, захисник жодного разу більше не зустрів представників міжнародної організації:

«З мого досвіду, Червоний Хрест був, я бачив представника з бейджиком комітету з прав людини з ООН при нашій здачі, з нами спілкувалися представники Червоного Хреста, надали анкети. Після цього я представників Червоного Хреста не бачив ніколи. Я особисто ніяких омбудсменів не бачив, за три роки і три місяці зі мною ніхто не спілкувався. Ніяких правозахисних організацій. Вони відвідували, але я не бачив».

Полон

На момент теракту в Оленівці Хуан перебував у колонії, яка знаходиться на окупованій частині Луганської області у місті Довжанськ. Порівняно з наступними місцями утримання, зі слів захисника, у колонії були людські умови – аж допоки до полонених не приходили слідчі рф. Там Хуан пробув перші півтора року полону.

«Говорячи відверто, можу сказати, що там були нормальні людські умови і нормальне людське ставлення, окрім випадків, коли мені доводилось спілкуватися з представниками слідчого комітету російської федерації. Для мене завжди ці зустрічі закінчувались дуже неприємно. Весь інший час в цьому місці вони були для мене нормальні, і для більшості, бо ставлення було людське. Все, що було в силах адміністрації, а слід зауважити, що це 99% наші колишні громадяни, які з певних причин залишились на окупованій території, вони ставились лояльно і надавали всю медичну допомогу, яку могли».

Після цього Хуан Альберто Лейва Гарсія був окремо від інших перевезений до СІЗО №2 у Таганрозі рф. Там захисник пробув майже дев’ять місяців.

«Від першого дня мого перебування там я зрозумів, що це жахливе місце. Це катівня фсб. Оперативні співробітники того закладу за вказівкою або слідчих органів фсб, або слідчого комітету, «працюють» з полоненими, щоб або примусити їх взяти якусь кримінальну відповідальність, або вибити якусь інформацію, яка може привести до якихось слідчих дій. Але наскільки мені відомо, вже з вересня 2024 року ця колонія втратила тендер на утримання військовополонених, і вони там якщо й утримуються, то тільки тимчасово для пересилки на інший пункт. До того, починаючи з повномасштабного вторгнення, там утримувались виключно військовополонені, і умови там були жахливі. Там людей і катували в окремих приміщеннях, і просто знущалися на постійній основі. Умови були жахливі. Медичне забезпечення було показове, але залежно від людей. Були інколи співробітники, які могли щось зробити, якщо були скарги на здоров’я, а більшість випадків – це було дуже показово, і все одно з елементами знущання».

Хуан розповів, що для росіян було достатньо того факту, що людина є українцем, щоб коїти тортури. Зазнавали знущань як військові, так і цивільні – однаково.

«Вони знущались просто за те, що ти українець. Я не міг повірити, але це звичайний шовіністичний наратив, в якому ти не росіянин, не руський – ти вже заслуговуєш на те, щоб тебе карали на повсякденній основі. Ти українець – ти заслуговуєш на те, щоб над тобою знущалися. Ти воював проти росії за Україну – ти будеш битий щодня. В тебе є татуювання – тобі не вижити. Ти ідеологічно налаштований ще поверх того всього – в тебе немає шансів. Були так само іноземці, які воювали за Україну, які з певних причин потрапили в полон, і їх доля така сама. Так само там страждали і наші цивільні, які утримувались там у великій кількості. Для росіян це все однаковий контингент».

Цивільних захоплювали в полон з різних причин, і використання у побутовому спілкуванні української мови – було достатньо:

«Все зводилось до того, що це була або підозра у співпраці з українськими службами або антиросійській діяльності, або банально приклад, який я наводив завжди нашим фанатам російської мови: людину забрали у підвал, а потім вже в СІЗО Таганрога за те, що він в себе в окупованому селі з сусідом розмовляв на суржику. Третій сусід це почув і сказав про це спецслужбам, їх забрали в комендатуру начебто з підозрою за те, що вони націоналісти й проводять проукраїнську діяльність на окупованих територіях. Їм мови достатньо було, що закрити людей».

У вересні 2024 року оборонець Маріуполя був перенаправлений у СІЗО №3 міста Кізел, де він пробув майже рік – до обміну у серпні 2025-го. Саме там померла українська журналістка Вікторія Рощина, а також після жорстокого побиття загинув міський голова Дніпрорудного Євгеній Матвєєв.

«В побутовому плані умови були нормальні. В медичному плані – задовільні. Здебільшого там співробітники сприяли тому, щоб надати належну медичну допомогу. Але я наголошую на тому, що це почалося майже одразу після нашого прибуття, всіх військовополонених туди, бо це СІЗО тільки почало утримувати військовополонених, тільки отримало цей тендер. Тому ми були для них як щось нове. І таке медичне забезпечення почалося майже одразу, але не одразу – після смертей Вікторії Рощиної та мера Дніпрорудного. І після цього вони значно покращили ставлення до медичного забезпечення».

У СІЗО під час перебування там Хуана дотримувалися встановлених норм, однак намагалися знайти будь-які способи завдати полоненим шкоди. Більшу частину року – від вересня до травня – у місті тримаються низькі температури, взимку температура може опускатися нижче мінус 25 градусів.

«Вони робили все, щоб все одно погіршити умови і позбавити відчуття бодай якогось внутрішнього комфорту. Банально – питання тепла. Це – тайга, передгір’я, північ. Вже у вересні там дуже холодно – 5 градусів, взимку на вулиці там мінус 25-30. Опалення там є, воно протягом ночі нормальне, і в камері тепло. Що вони роблять: начебто для того, щоб провітрити камеру для запобігання розповсюдженню туберкульозу й інших респіраторних інфекцій, відкривають вікно або на провітрювання, або повністю. Двадцяти хвилин достатньо для того, щоб тепло вийшло і почала стигнути камера. І вони так можуть залишити на пів дня – день».

Водночас умови режиму не дають можливості полоненим хоча б якось зігрітися, адже більшість дня бранець повинен непорушно стояти й дивитися у стіну попереду. Будь-яка дія, чи хоча б відвертання погляду, чи спроба розмови, призводять до фізичного насильства.

«Це вимога режиму – ти стоїш на ногах, дивишся перед собою у стіну – весь день. Давали деякі перерви, щоб посидіти – для того, щоб прийняти їжу. Залежно від зміни це могло бути три рази на добу по годині-півтори, могло бути пів години. Перші місяці взагалі було по десять хвилин три рази на день. Весь цей час ти стоїш, ні з ким не розмовляєш, дивишся перед собою, бо камери відеоспостереження все фіксують в реальному часі. За будь-яке порушення: за розмову, за те, що ти подивився в бік, у вікно, почухався – відкривається камера, тебе виводять і б’ють. І так само за те, що людина стоїть мерзне і гріється, розтирається банально – за це били. Тому ти стояв, руки за спиною і терпів. Бо одягу там нормального не було. Там була дуже низької якості їхня роба – одяг для ув’язнених, який ніяк не захищає ні від спеки, ні від холоду. Грубо кажучи, скляний одяг, низький поліестер. Гумові капці і якісь старі шкарпетки. Ти стоїш, і все застигає дуже швидко».

З досвіду Хуана холод – це найгірше, що було у полоні, навіть порівняно з побиттями.

«Холод ламає. Ламає характер, жагу до життя, він знижує якісь бажання, банально якусь енергію у людей забирає. На це і йде ставка. Людина може протриматись без їжі певний час, але в холоді вона так довго не протримається. Більшість співробітників колонії так використовували це для знущання. Холод – це те, що найбільше ламало. Навіть не побиття».

За весь час перебування у неволі Хуан не мав змоги зв’язатися з рідними. Після переведення з колонії в Луганській області – не мав змоги дізнатися новини. Принаймні, правдивих, адже часом ворог міг повідомити, що ситуація в Україні невтішна – Сумської області немає, Дніпро захоплене… Він розповів, що єдине, що допомагало триматися – це віра.

«Віра, молитва. Я не соромлюсь, що я розмовляв з Господом і молився».

Обмін

Ворог ламає поневолених українців різними методами. Серед них – невиправдана надія на обмін.

«Кожен етап, коли військовополоненого забирають і везуть в інше місце утримання, вони завжди кажуть: «Ви їдете на обмін, їдете додому, вас знову на війну відправлять, краще б вас не міняли, ви там помрете, бо вас повезуть одразу на війну». І всі ж думають, що, мабуть, везуть на обмін. Але робиться це для того, щоб люди розслабились і не вчиняли спроби втечі при етапуванні. Але люди прибувають на інші місця етапування, їх зустрічають «прийомкою» з особливою «любов’ю» до військовополонених та усіх українців. Це робиться, щоб дезорієнтувати».

Вперше про свій обмін Хуан Альберто Лейва Гарсія почув напередодні 2023 року. Однак з усіх призначених у списках лише Хуана в останній час затримали: «Ні, Лейва Гарсія залишається».

«Так сталося через якесь упереджене ставлення спецслужб росії до мене чи кого, я не знаю – мене зняли з того обміну. Тобто всі хлопці в тій партії з моєї колонії поїхали, потрапили додому, слава Господу, а мене розвернули і залишили. Просто вже завантажували у вантажівку, вже в нас були замотані очі та руки. Але в буквальному сенсі в останній момент сказали: «Ні, Лейва Гарсія залишається». І навіть співробітники колонії з Луганської області декілька разів уточнювали, бо самі не могли в це повірити, бо це якийсь сюр, що один залишається. Дізнався потім, що мене не хотіли відпускати, бо хотіли судити мене. Це просто упереджене ставлення було».

Попри це, Хуан радів, що хоча б інші хлопці на Новий рік будуть вдома. Адже, зізнається, такі свята у полоні – це найболючіше.

«Я просто радів, що хоч інші хлопці потраплять на Новий рік додому. Я розумів, що не можуть мене просто так відпустити, і радів за них. Зустрічати Новий рік у полоні – це найгірше. Не власний день народження, а родинні свята: Новий Рік, Різдво, Великдень. Їх зустрічати в полоні – це боляче».

Коли захисник почув про свій обмін у 2025 році – не повірив.

«Я цей день дуже пам’ятаю, бо це було 13 серпня. Вони просто вивели мене посеред дня з камери і сфотографували оголеним. Я навіть не аналізував це, бо скільки разів вже фотографували таким чином. Я розумів, що це якісь організаційні моменти. Вони питань ніяких не ставили. Потім до мене звернувся один зі співробітників посеред дня і сказав: «Ти додому їдеш сьогодні-завтра». Ну я сумнівався, бо всі діалоги з ними – це знущання, насмішки, іронія, сарказм в наш бік, примус до чогось. То я не відреагував щиро, але сказав: «Дай Боже, звичайно». А він, так сталося, що це був єдиний більш менш адекватний, сказав: «Ні, ти їдеш додому». І мені хотілось йому вірити. Але все одно не сприйняв це всерйоз. Вже ввечері, коли нам дозволили сидіти, я помолився, кажу: «Господи, якщо реально сьогодні це все – нехай це буде обмін». І відкривається камера, мене забирають. Не кажуть нічого. Я не вірив, і прибувши до аеродрому, не вірив, коли летів в першому літаку, не вірив, коли сіли в другий літак – я не вірив… Я вже вірив, що це обмін, але не до кінця вірив, що він станеться. І навіть коли ми вже прибули на прикордонну ділянку з Україною, я ще не вірив, що це може статися. І воно почало затягуватись, і я подумав, що не дарма не розслаблявся. Повірив тільки коли побачив вже наших людей. Весь цей час від СІЗО в до наших прапорів – я весь цей час молився».

14 серпня 2025 року між Україною та росією відбувся обмін, під час якого додому повернули 84 громадян України. Серед них були військові й цивільні, яким потрібна медична допомога та реабілітація.

Повернення на рідну землю

Потрапивши на українську землю, Хуан зробив те, про що багато разів думав та уявляв, перебуваючи у полоні:

«Я став на коліна на нашій рідній землі, вклонився цій землі, я її поцілував, я плакав і цілував свій прапор, який я так мріяв цілувати. Я підійшов до військових наших, просто обійняв, сказав, що дуже радий їх бачити. Я навіть не знаю, хто вони – вони в масках були, але на той момент це були рідні для мене люди. Бо я хотів побачити Україну. І просто дякував Господу. Це дуже класне відчуття».

Тривале перебування у неволі повертає до спогадів про буденні дрібнички, які набувають у таких умовах вагомого змісту. Після повернення додому Хуан зробив різні речі, про які думав весь час – від пошуку інформації в інтернеті – до пропозиції коханій.

«Коли твій термін перебування збільшується і збільшується, якісь звичайні побутові дрібниці, які ти хочеш зробити, чи мрії маленькі, які ти хотів би здійснити – вони збільшуються в кількості. Все більше сумуєш за своїм попереднім життям. Я зробив різні речі: прочитав те, що хотів прочитати, знайшов ту інформацію, яку не міг дістати, і вона мене гризла, сказав людям, як до них ставлюся – що я ціную когось, когось люблю, чи вибачитися за щось – це я зробив. Зробив нарешті нормальну пропозицію, освідчився нормально. Що не встиг зробити до повномасштабки та полону – зробив після полону. Щось, що придумав під час полону – теж зробив. Є ще речі, які не реалізував, бо три роки постійних роздумів акумулювали в собі велику кількість мрій і цілей, і тепер треба дуже багато часу, щоб це реалізувати, але зараз він вже є, тепер я це реалізовую поступово».

«Якщо людина не займає позицію зараз – це вже позиція»

На думку захисника, від періоду до початку повномасштабної війни українське суспільство зазнало значних позитивних змін, особливо у питанні єдності й допомоги один одному.

«В цілому, коли я повернувся додому, я був дуже вражений нашою спільнотою, тим, як подорослішали люди. Вони зрозуміли, що важливо, які є цілі і пріоритети в житті. Я був дуже приємно вражений людяністю, яка нарешті з’явилась, і безкорисністю, бажанням зробити добро і допомогти просто заради добра. Такого було не так багато раніше. Не можу сказати, що люди були такі щирі і добрі».

Однак після повернення до Одеси Хуан зрозумів, що є багато речей, які суспільству ще треба усвідомити.

«Варто мені було повернутись до Одеси, щоб зіштовхнутись з першими проявами байдужості, егоїзму, неграмотності. Бо якщо людина навіть не займає позицію зараз – це вже позиція. Бо треба бути, відверто кажучи, тупим, щоб на четвертий рік повномасштабної і на 12-й рік взагалі війни не розуміти, що відбувається, і на якому ти боці. Це сюр, живучі в країні, яка воює… Це як чорне і біле. І людина не займає ніякої позиції, бо в неї думки, що війни немає, або війна вирішується згори, або немає націй, і все «не так однозначно». Занадто безпечно тут створили атмосферу для людей, і вони повернулися до звичного життя. Забули, що таке переляк, який в них був перші місяці повномасштабної війни, розслабились і знову вирішили, що це нормально прийняти цю аморфну інфантильну позицію. Для них найбільший страх – це ТЦК, говорячи про чоловічу частину, і все. І тривоги, які вони чують».

На думку захисника, зіставити аналогію, щоб зрозуміти, хто є хто у цій війні – не так важко. Але певні люди до такого висновку так і не дійшли:

«Зараз військовий є майже в кожній родині. Є й такі, хто не відчуває себе ототожненими з українським нещастям, з цим горем, яке нас спіткало, з цією боротьбою. Вони досі живуть в тих реаліях, в яких є власне его, просування в суспільній піраміді, але вони не усвідомлюють, що це нічого не дає зараз. Бо це все може закінчитися прильотом одного «шахеда», який пустили росіяни, війну з якими вони заперечують. І це сюр жити у війні і не приймати, не визнавати її, що це є зло».

Попри це він вірить, що відсоток усвідомлених людей у суспільстві значно більший, однак наразі вони або захищають Україну, або долучені до важливих робіт.

«Проблема в тому, що більшість, яка усвідомлює все і адекватно сприймає, вона зараз не тут, вона воює або робить щось десь. І коли ти вимушений зануритись у мирне середовище, адекватна більшість не знаходиться там, бо вона десь залучена в роботах, або воює на фронті. І залишається оцей прошарок незадіяний, який інфантильний до всього, аморфний абсолютно, і через це ти зустрічаєш його якщо не на повсякденній основі, то дуже часто. І складається враження, що це всі, хто залишився в нашому районі. Але насправді це не так».

Хуан підсумував – якби українське суспільство залучались настільки ж активно, як і в перші місяці повномасштабної війни, ситуація на фронті, а також з полоненими військовими та цивільними – була б значно оптимістичнішою

«Ми би зараз вже не воювали, ми б зупинили противника на якомусь відрізку, і він би тоді вже зрозумів, що він не зможе воювати з нами. Але він бачить наші настрої і динаміку, з якою він може використовувати свої сили. Тому ми зараз маємо те, що маємо. Якби люди залучились одразу всі разом, зараз ми мали б вже не таку ситуацію у всіх розуміннях включно з питанням полонених – в нас було б в полоні зараз менше і військових, і цивільних, я впевнений».

Життя після полону

Наразі Хуан Альберто Лейва Гарсія проходить лікування від надбаних в полоні і частково – в Маріуполі проблем зі здоров’ям. Найбільше захисника надихає залучення до спільної справи:

 

У подальшому захисник планує повернутися до військової служби.

– З чим би Ви хотіли звернутися до української або світової спільноти?

«Я, мабуть, наголошу вкотре, що проблема полонених, які утримуються в росії – це дуже серйозна проблема, і, на жаль, міжнародна спільнота не усвідомлює, наскільки це страшна катастрофа, не всі українці розуміють, наскільки це страшна катастрофа. Те, що це відбувається взагалі у 21 столітті – не сам факт полону, а ті речі, які відбуваються з українцями у російському полоні, – це нонсенс для 21 сторіччя, для цивілізованого суспільства. І на цьому треба наголошувати, це треба розповсюджувати, це треба поширювати на міжнародному рівні, про це треба нагадувати нашим людям, по-перше, щоб не забувати, з яким страшним ворогом ми маємо справу. По-друге, щоб нагадати нам, що полон – це не опція збереження життя, це ніфіга не опція збереження життя, це не вихід.

Зараз я радий, що я вдома, що я вижив, але кожен день, кожен, свого полону, навіть, коли я був у нормальних умовах, я жалкував, що я не загинув. Я кожен день думав: «Чому так, чому я тут, краще б я загинув», – кожного дня, з першого дня. Це нормально, тому що коли людина позбавлена волі, і потім в тих умовах, у які я потрапив в Таганрозі і надалі… І краще нагадувати, що полон – це не опція, не варіант. В тебе є шанс повернутись додому, але не факт, що ти будеш вдячний за те життя, яке ти проживеш. Воно може бути того не варте. І це вже питання характеру, чи готовий ти до цих випробовувань, бо вони гірші, ніж війна. Для мене вони гірші, ніж війна. Війна – це благородна справа. А полон росії для мене – це гірше ніж гіпотетична смерть.

Треба нагадувати нашій спільноті, що в нас є таке горе. Бо коли ти кажеш, що в когось в родині безвісти зниклі, є люди, які не дотичні до війни, вони це не сприймають, вони не розділяють цього горя. Людина страждає, вона розірвана, не може навіть поховати у думках свою близьку людину. Ну як так? І враховуючи те, що ми воюємо з росією, ці люди можуть бути в полоні і про них ніколи не подадуть звістки, що вони в полоні. Потягом трьох років він буде безвісти зниклий і росія офіційно не скаже, що вони його взяли в полон. Вони не йдуть на це, не розповсюджують інформацію, вони мучать цим. Тому питання військовополонених, цивільних полонених, безвісти зниклих в нас – в Україні повинно як мінімум не замовчуватись. Треба казати, щоб люди не входили в той комфорт, який вони для себе створили, і не забували за це горе. Якщо ми забудемо про це горе, ми забудемо про війну, не будемо нічого робити і просто програємо.

Якщо ми будемо про це пам’ятати, ми будемо себе стимулювати, ми будемо розуміти реалії. Це не якась додаткова стимуляція зла чи стимуляція якоїсь агресії. Це усвідомлення реалій. Тому як мінімум відвідувати акції-нагадування – це дуже важливо. Навіть якщо у людини нікого немає в полоні – піти і підтримати того, хто зараз страждає і втратив когось – безвісти зниклих або полонених – це дуже важливо. Година твого дня в тиждень нічого не вартує. Так само хвилина твого дня. У нас деякі люди в Одесі досі не знають, що таке загальнонаціональна хвилина мовчання. Коли ти вшановуєш пам’ять не тільки військових, а і цивільних, дітей… Це – важливо. Суспільна діяльність».

Амєлія МИЙНОВА
Перше фото – з особистого архіву Хуана Альберто Лейва Гарсії

Джерело: «Юг.Today»