«Пан Одеса» – це позивний Олександра – ветерана, який потрапив у полон під час боїв за Соледар, а зараз повертається до цивільного життя, виховує сина й активно продовжує робити добрі та корисні справи. Виріс захисник у Білгороді-Дністровському, але вже понад 15 років живе в Одесі, яку любить усім серцем. Про полон, повернення додому та життя після Олександр розповів журналістці видання «Південь сьогодні».

За освітою Олександр культуролог. Однак до повномасштабного вторгнення працював в Одеському трамвайному депо слюсарем. Так вже склалося, що слюсарем вдалося заробляти більше, а чоловіку потрібно турбуватись про маленького сина. Після початку повномасштабної війни він став до лав української армії. Спочатку хотів доєднатися добровольцем до тероборони, однак отримав відповідь, що місць немає. А вже згодом, у вересні 2022 року, отримав повістку. Запропонували посаду зв’язківця – Олександр погодився. Після навчання, напередодні нового року, захисник потрапив до 128-ї гірсько-штурмової бригади, де серед побратимів виявився єдиним одеситом. Так і отримав позивний «Пан Одеса».

Потім захисники вирушили на Донеччину – у Соледар. Там Олександр отримав першу контузію від «мінометки». Лікувався воїн не довго – три дні й знов повернення на позицію – по сусідству з минулою. Саме там військовий та його побратими потрапили в оточення ПВК «Вагнера». Зв’язку з командуванням не було, і захисникам довелося обирати – здаватися в полон чи загинути.

Так вони потрапили до «вагнерів» у неволю, де Олександр провів п’ять тижнів. Ветеран розповідає, що били українських полонених кати постійно, а особливо – за українську мову.

«За українську мову били, тому що: «Ты же одессит, как ты разговариваешь?». Я кажу: «Ну в нас так розмовляють в Одесі – суржиком» – «По-русски говори, связист!». За українську мову дуже багато били», – згадує він.

Крім того, активно українських військових намагалися завербувати доєднатися до ворожих військ, мовляв, зв’язківець був би їм потрібний.

«Вербували дуже сильно: «Ти зв’язківець, нам потрібні зв’язківці, будеш нам моторолки прошивати». Я кажу: «Йдіть в дупу, нічого не буду вам робити». Накрали старлінків, поскладали в купу. Кажуть: «Допоможеш нам розібратися». Я відповідаю: «Їх відключили вже від супутника, це просто металолом». Кажуть: «Ти нічого не розумієш…»

Водночас вдома на захисника чекали дружина та синочок. Жінка отримала звістку, що її коханий є безвісти зниклим – і почала пошуки. Зокрема написала в телеграм-каналі «вагнерам». А вони відповіли. Саме своїй дружині та долі Олександр завдячує поверненню додому:

«Мене дружина витягнула з полону. По-перше, це Господь допоміг – я дуже вдячна і віруюча людина, православна. Жінка моя, звісток немає, то почала шукати. Перше, що вона зробила – звернулась в СБУ, питає: «Де, як?». В Соледарі взяли мене в полон, а ніхто ж нічого не знає, просто безвісти зниклий. Дружина сама написала в телеграм «вагнерам»: «Є такий?». І вони відповіли! Відповіли, що такий в них є. Вона там ледь не впала…» – розповідає ветеран.

Шукали «Пана Одесу» й усією Молдованкою (район Одеси – Авт.), та й навіть люди з інших країн. Може здатися, що Олександр так багато мандрував, й тому має так багато знайомих світом. Як виявилося – це все наші одесити:

«Мене взагалі вся Молдованка шукала. Дуже багато людей із різних країн світу знаю, всі шукали. Навіть з Німеччини, Великобританії, Єгипту… Всюди, де є друзі. Я просто багато людей знаю. Це ж у нас Одеса, одесити – вони по всьому світу».

У повернення батька додому впевнено вірив його син Єгор. Наразі хлопчику 11 років.

«В мене жінка каже: «Коли тебе не було, я шукала, накручувала собі все, що тільки можна і не можна було. А Єгор одразу сказав – тато живий, тато повернеться, все буде добре». Ось так налаштований він був, і все. І так і було».

Перед обміном Олександру дали можливість записати відео для дружини та дитини. А вже потім йому розповіли, що це знак – скоро він повернеться додому.

«Як це відбувається у «вагнеров»: «вагнера» спочатку тебе витаскують з камери. Там нас було ну більше тридцяти чоловік. Б’ють, звісно. Побили. Потім кажуть: «Хочеш жінці, сину привіт передати?». Кажу, що звісно хочу. Так ось ведуть мене туди, знімають на камеру. Я одразу сідаю й кажу: що мені можна казати, що не можна казати. Вони мені одразу все сказали, я під диктовку розповів. Ну ось відео зі мною зняли, дружині відправили. А жінка одразу в СБУ це відправила. І що мені охоронці сказали, у них, «вагнерів», виходить, усі солдати – зеки, а всі старші – офіцери, і вони мені кажуть: «Якщо з тобою відео зняли, значить включать до обміну». Ну так і сталося».

Спочатку українські військові приїхали до Полтавщини, а вже потім Олександр поїхав до Одеси. Повертаючись до свого міста одразу відчув – пахне морем. Так і дізнався, що майже вдома:

«Ми їхали в Одесу, і знаєте, одеське повітря – воно ж вологе. Я ж відчуваю його одразу… Сон був перед цим, що я йду з пляшкою пива Приморським бульваром, і наступного дня мене міняють. Я був просто в шоці. Коли приїхали, я думав, що буду землю цілувати, емоції переповнювали».

Вдома з радістю зустрічала захисника не тільки уся родина, а й усі сусіди.

«Молдованка, там всі один одного знають. Всі були в шоці, кричали… Я не можу навіть словами передати, що це було».

Після повернення з полону ветеран пройшов довгий шлях відновлення – пролікувався у чотирьох госпіталях, пройшов декілька курсів реабілітації та отримав другу групу інвалідності. Наразі захисник звільнений з військової служби, а процес відновлення продовжується. У покращенні ментального стану дуже завдячує своєму лікарю, який, власне, і порадив Олександру займатися активностями та спілкуватися з людьми.

Спочатку вирішив повернусь працювати слюсарем, однак через те, що така робота може погіршити стан здоров’я – був вимушений шукати інші варіанти. Так Олександр звернувся до центру зайнятості й опинився у територіальному центрі соціального обслуговування, де допомагає діткам. Саме за його ініціативи діти терцентру соціального обслуговування, а наразі їх понад 500, відвідують різні театральні вистави, цирк та навіть дельфінарій – безкоштовно.

«Я домовляюся особисто – безкоштовно це. В «КFС» ходимо, до «МакДональдсу» – також я домовляюсь. Придумав взагалі таку програму, це називається театральний абонемент. В мене з п’ятьма театрами є домовленість паперова, що до кінця року мої діти можуть ходити безкоштовно».

А згодом у терцентрі колеги розповіли Олександру про тільки-но створений ветеранський клуб у ГО «Veterans HUB ODESA».

«Я прийшов на роботу в територіальний центр, розпочав роботу, і там сказали: «Саша, там є якийсь ветеранський клуб». Ну прийшов, десь більше року тому. Він тільки-тільки запустився, я ж з самого початку тут був…»

З того часу він є учасником клубу. Спілкування з людьми призводило до нових знайомств, і якось у ветерана виникла ідея створити гурт. А завдяки громадській організації вдалося познайомитися з його майбутніми учасниками.

«Це я придумав. Кажу, мені потрібен хлопець, який грає на бас-гітарі і барабанник, цього мені достатньо. І мені відповіли: «Є така людина». Кажу: «Як це?». Каже: «Є». І познайомив мене з Микитою, також ветеран».

Як виявилося, Микита також жив на Молдованці, і також родом з Білгорода-Дністровського, однак якось так долею склалося, що познайомилися вони лише завдяки громадській організації. Також завдяки ветеранському клубу познайомився Олександр зі Славою – він батько-одинак, має свою барабанну школу. Так і створився рок-гурт «VIKNA» – некомерційний, наразі хлопці виступають у шпиталях для військових, аби підбадьорити, підняти настрій. А пісні для гурту пише Олександр. Незабаром музиканти планують вперше зробити професійний запис та потрапити на радіо, а згодом – відзняти музикальний кліп.

«Ми не комерційний гурт. Мене радує, коли хлопцям приємно. Коли їм приємно, і мені приємно. Хоча комерційні пропозиції вже були, але ми поки не готові фізично», – пояснює ветеран.

До речі, музикальний талант успадкував і син Олександра Єгор. У свої 11 років хлопчик, з гордістю розповідає його батько, вже професійно грає на гітарі, а також гарно співає.

Клуб при громадській організації захисники сприймають як «дім для ветеранів». Щонеділі вони збираються та обговорюють свої питання, дають один одному поради, підтримують, спілкуються, а іноді влаштовують творчі вечори, під час яких часом грає на гітарі й «Пан Одеса». Охочі можуть долучитися й до ветеранського спорту, брати участь у змаганнях. Олександр зазначив – якось спробував, але, зізнається: «Не моє».

Поради лікаря дійсно покращили життя ветерана, і він намагається їх дотримуватися. Наприклад, вже півтора року не п’є каву, регулярно виходить на прогулянки на свіжому повітрі та дотримується принципу не сидіти на місці, а постійно спілкуватися й чимось займатися. Однак із почуттям покинутості та зневіри Олександр також дуже знайомий.

«Так треба робити, лікар сказав відволікатися від цього. Це правильно. Щоб зайві думки навіть в голову не лізли. Кажуть (військові – Авт.), що: «Ми нікому не потрібні…» В мене теж такі думки були – що нас використали, ми повоювали, стали інвалідами, і викинули… Далі виживайте як хочете… Були такі думки, що ми нікому не потрібні. Треба відмовлятися від цих думок. Треба постійно чимось займатися. Якщо ти не будеш чимось займатися, ти постійно будеш загружений у своїй голові», – пояснює він.

Наразі Олександр впевнено вірить – Перемога України настане. Разом із тим наголошує, що дуже важливо не забувати та повертати додому полонених захисників. Додає – що дуже хоче, аби наші воїни більше не гинули у цій війні.

«Все буде Україна, це по-перше. Не треба зневірюватися. Треба йти вперед і думати про хороше. Як кажуть у нас в Одесі: «Дышите носом, думайте за хороше». Все буде добре, і я вірю, що війна закінчиться в цьому році. Просто не хочу, щоб хлопці помирали. Мені постійно приходить: «Прощаємось з Героєм», аж ком в горлі. Дуже багато людей помирає. Біля мене помирали, коли в полоні був. Не хочеться, щоб більше помирали…»

Амєлія МИЙНОВА
Фото – з особистого архіву Олександра

Джерело: «Південь сьогодні».