День захисників і захисниць України відзначають 1 жовтня. Символічно, що саме у цей день в Одесі був організований захід, під час якого усі охочі мали можливість послухати історії та думки, висловлені особисто нашими захисниками. Для участі у заході була лише одна умова – задонатити на необхідний та дуже актуальний збір для одного з підрозділів ВМС ЗСУ: на початок проведення події було зібрано близько 30 тисяч гривень. Детальніше про історії, які лунали від захисників у той вечір – далі у публікації інформаційної агенції «Південь сьогодні».

Зазначимо, що організатором заходу виступив ветеран, волонтер, громадський діяч, депутат Одеської міської ради Олександр Славський, який служив у складі 122 окремої бригади ТрО, а згодом – у регіональному управлінні сил ТрО «Південь». Після звільнення Олександр працював у Superhumans Center у напрямку протезування та реабілітації військових. Наразі він повернувся в Одесу, де має на меті й далі проводити події для військовослужбовців та ветеранів.

«Я дуже хвилювався, чи прийдуть люди. Останнім часом мені складно зрозуміти, чи простим людям цікаві військові. І мене це неймовірно турбує і неймовірно дратує, якщо чесно», – поділився Олександр.

Про військові винаходи та британського волонтера

Про гарні новини щодо військових розробок розповів слухачам підполковник Національно гвардії України Сергій Судець. Військовий повідомив, що завдяки новій «приблуді» за останній місяць вдалося збити 45 ворожих цілей. Ворожі розвідники зокрема успішно збивали на Херсонському напрямку, в Одесі та в Очакові.

«Ми відпрацювали таку «приблуду», ми їх називаємо так, що за останній місяць ми збили 45 розвідників, без ракет. Це дуже класний початок і, слава Богу, воно починає працювати і масштабуватись вже в державній програмі. Тому що у нас була така задача, і нам сказали: «Ви там зробіть, збийте, потім будемо дивитися, що це буде». Дійшли до рівня Федорова – нашого міністра цифри, Резнікова і Геращенка, і потім міністр МВС підключився, і так проєкт наче зайшов. Результат у нас – Херсонський напрямок, Очаків, Одеса потихеньку розвідників збивають… У нас є вже двотактний двигун українського виробництва. Він є і китайський, але Китай закриває вже повністю всі фільтри, то ми самі викотили двотактний двигун».

Сергій також представив наступного спікера – свого друга, британського волонтера, голову фонду «Інтернешенал енд Траст» Бернарда Кокера. Військовий додає, що Бернард тільки повернувся з Краматорська та регулярно їздить на гарячі напрямки, а також є потужним голосом України у Великобританії:

«Це мій друг з 22 року. Ця людина – просто неймовірно, що він робить. Він зараз приїхав з Краматорська. Для нього не важливо, куди їхати: Херсон – Херсон, Запоріжжя – Запоріжжя. Людина представляє королівський двір у світі своїм фондом. Він є нашим голосом у Британії. Він спілкується із Джонсоном і прем’єр-міністром, і з парламентом. Він доносить наші потреби. На сьогоднішній день він закриває програму десяти пікапів для війська. Він привіз вже три, сім вже в дорозі».

Бернард Кокер вперше приїхав в Україну ще 33 року тому. Відтоді, зізнається, закохався в Україну, її людей, природу, тож приїжджав сюди щороку по декілька разів. Бернард вже багато років співпрацює з українцями: були відправлені тисячі контейнерів, працювали дитячі табори, відновлювалися госпіталі, дитячі лікарні та церкви, надсилалися автівки. Британець підкреслив, що вважає українців талановитими в усьому, і впевнений у нашій Перемозі:

«Моє серце бачить прекрасне майбутнє України. Ви найкращі люди у світі, у вас найкращі науковці, навіть найкращі музиканти, лікарі, усі – артисти, танцюристи…Коли почалася війна у 2014 році, ми втратили всі наші табори, які ми мали в Криму, але це нас не зупинило. Ми почали працювати більше і більше. Два з половиною роки назад, коли почалася (повномасштабна – Авт.) війна, ніхто з наших співпрацівників не залишив Україну. Ми не зупинились. Ми збільшили нашу допомогу Україні. Ми почали присилати «швидкі допомоги» сюди, пікапи. Ми знаємо, що Україна переможе. Я не просто вірю, я знаю на всі 100%».

«Я вирішила, що буду займатися пошуком загиблих доти, доки вистачить сил»

Катерина Ротаренко – військовослужбовиця зведеної групи пошукових та евакуаційних заходів при Регіональному управлінні ТрО «Південь», учасниця гуманітарного проєкту «На щиті». Вона разом з колегами працює на деокупованих територіях, де шукають тіла українських полеглих, зниклих безвісти захисників, аби повернути їх додому.

До проєкту «На щиті» вона долучилася ще з початку 2022 року у якості волонтера у складі громадської організації «Воєнно-історичний центр «Пам’ять і слава»:

«Ми так проїздили десь 9 місяців, об’їздили на той момент всю деокуповану територію майже. Це була Херсонщина, Харківський напрямок, Донецький напрямок. Було таке моє бойове хрещення на Харківському напрямку, коли була деокупація Ізюма. Тобто побачити вживу всі наслідки війни, коли воно все свіже, коли просто носяться наші військові підрозділи, заходить наша група, ми шукаємо тіла полеглих і отаке все несеться, було досить складно. Але ми як команда професіоналів чітко знали, з якою метою ми знаходимося там, що нам потрібно робити і виконували свою роботу досить професійно», – згадує Катерина.

Робота пошукової групи, пояснює військова, не така проста, як може здаватися, адже навіть саме відправлення на локацію має бути узгоджене з вищим керівництвом. Варто зауважити, що позаштатна група пошуковців фінансується та забезпечується повністю за рахунок громадської організації:

«Тобто не можна просто так, щоб тобі подзвонили «Ми знаємо, що ви пошукова група, поїдьте, будь ласка, когось знайдіть і поверніть». Так не працює. Ми готуємось в Одесі, в нас тут є база. Зараз забезпечення позаштатної групи, яка виїжджає на пошукові місії, лягає повністю на плечі громадської організації «Воєнно-історичний центр «Пам’ять і слава». Тобто це і автомобілі, і обладнання, і банальні побутові речі – це все забезпечується за рахунок громадської організації, оскільки група позаштатна, ми не можемо як військові залучати до себе допомогу», – пояснює пошуковиця.

Тож, перед тим, як виїхати на пошуки, команда збирає усю необхідну інформацію, яку надає Центральне управління, зокрема про те, кого саме треба розшукати, якими були обставини зникнення тощо. І тільки після проведення повного аналізу пошуковці вирушають на локації.

«Зараз, до речі, це Херсонщина – теж цікаве місце. Тут загинув наш хлопчик, і місцеві пізніше вже знайшли його рештки, поховали, поставили позначку і десь близько пів року воно було в такому стані. Тобто ніхто , ні поліція, нікому не було діла, щоб повернути ці рештки родині. Потім вже, коли працювала наша пошукова група, то звернулись чи місцеві жителі, чи представники влади, щоб ми приїхали, зробили вилучення і повернули ці рештки…», – розповідає пошуковця про фото.

Військовослужбовиця також наголосила, що повертають пошуковці не тільки тіла українських захисників та цивільних, а також рештки росіян, аби потім обміняти їх на тіла наших воїнів, які залишилися на окупованих ворогом територіях:

«Це дуже важливо, і на початку ми зіткнулися з тим, що люди місцеві не розуміли, навіщо ми шукаємо тіла росіян. І потім, коли ми вже достукувалися, пояснювали, що вони ідуть на обмін і кожне знайдене тіло і рештки це повернутий наш військовий, який загинув і знаходиться зараз на окупованій стороні. Тому тут дуже важливе розуміння також цивільних, що потрібно повертати всіх».

Катерина додала, що розуміє – ймовірно на таку роботу вона покладе усе своє життя:

«Особисто я розумію, що я, мабуть, усе своє життя покладу на це, якщо мені вистачить сил цим займатися і пошукові групи будуть розвиватися далі в потрібному напрямку. Тому прошу всіх зберігати пам’ять. Базова річ, яку ми можемо робити – це хвилина мовчання о 9:00 ранку і пам’ятати, якою ціною це дається, і що є люди, які шукають, і військові не забуті. Ми зараз пройшли шлях від перших днів деокупації, коли були свіжі тіла, до сьогоднішнього дня, коли ми боремося буквально за кожну знайдену маленьку кісточку, щоб вона була придатна до ДНК, і щоб людина повернулася додому».

Розраду пошуковиця знайшла у вигляді творчості – військова пише вірші, які допомагають їй підтримувати моральний стан:

«Щоб не поїхати кукухою, я почала писати вірші… Деякі випадки дуже сильно чіпляють. Були хлопці, за яких ми боролися рік, щоб їх повернути. І коли я вже знала, що справа завершена, теж писала вірш для того, щоб завершити цю справу в собі».

Спогади про початок повномасштабного вторгнення та військової служби в Одесі

Своїми спогадами про початок повномасштабного вторгнення та військової служби поділився військовий ВМС ЗСУ Сергій Сергієнко:

«Не було страху, була якась тривожність, яка до сих пір зберігається. Але я чітко пам’ятаю, що був такий хаотичний зідзвін з друзями, знайомими… Було чітке знання, в кого яка зброя, який транспорт, де збираємось і так далі. І коли я в перші дні війни йшов додому і бачив сусідів, які рилися в смітниках не тому, що шукали поїсти чи ще щось. Вони збирали пляшки, а потім я ці пляшки бачив в будинку з «коктейлями Молотова». І я зрозумів, що Одеса не буде здаватись просто так», – згадує захисник.

Сергій з 2014 року працював волонтером. Каже, що, на його думку, суспільство не зробило певних висновків ще з часів АТО, продовжуючи дотримуватися думки, що «війна – це десь далеко»:

«2014-15 рік Дебальцеве, Іловайськ, нічого нас не навчило. АТО нічого не навчило. Війна – це там десь далеко і люди, чим далі від фронту, тим більше забувають взагалі, що відбувається, в якій реальності, в якому світі ми живемо. І я розумів, що десь і я так само як волонтер, як людина, у 2015 році хотів більше займатись власними проблемами, власними питаннями. Так, волонтерство продовжувалось, але ще тоді треба було усвідомлювати, що ворог у нас під боком і він повернеться».

Він також згадує, що на початку повномасштабного вторгнення у військкоматі на службу брали лише військових з досвідом або людей з військовою кафедрою. Однак маючи бажання допомогти армії, Сергій знайшов змогу долучитися до захисників у складі зведеного загону при головному управлінні Національної поліції вільнонайманою людиною. З великою повагою згадує військовий своїх перших командирів, на жаль, вже полеглих Олександра Гостіщева та Дмитра Абраменка:

«Я не знав, що робити, я пришов до Сані Гостіщева в кабінет, кажу: «Чим можу бути корисним?». Свої люди, своя зброя – все є. Він каже: «Вставай в стрій». Все, не треба було бюрократії, взагалі нічого не треба було. Просто ти приходиш, стаєш в стрій. Тоді ще був зведений загін при ГУНП… Це все було на базі й це ті люди, які брали на себе відповідальність. Хоча в поліції людей, які у той час брали на себе відповідальність, було дуже мало. І дуже шкода, що їх вже немає. Але це реально ті командири, які не зважали на будь-яку бюрократію. Я був вільнонайманою людиною в строю зі зброєю, з транспортом, нічого це не бентежило, і ці люди навпаки підтримували».

Добрими словами Сергій згадав і свого взводного у штурмовому полку «Цунамі» Олександра Калініна, який згодом перейшов до лав морської піхоти:

«Такого командира ще треба пошукати…», – наголошує військовий.

Крім того, захисник пригадав усіх тих, хто разом із ним на початку повномасштабного вторгнення зі своєю зброєю виходив під райвідділки поліції. Зараз ці люди продовжують боронити країну:

«Я пишаюсь тим, що цей малочисельний підрозділ, який досі працює і більше половини хлопців служать у різних підрозділах або в морській піхоті, або в інших, навіть в прикордонниках і так далі. Але, на жаль, у нас є і «двохсоті». В нас одна людина загинула в Бахмуті, інша людина, близька мені дуже, загинула в Одесі від «Іскандера». Але підрозділ працює в Одесі. На жаль, більшість громадських формувань мають негативний шлейф, тому що хтось цю діяльність почав монетизувати. Якщо спочатку там були інші люди, інше керівництво, їх не цікавило нічого – просто приходиш і захищаєш… То зараз вони або з ТЦК працюють, або ще щось, і мають дуже негативний шлейф. Але я пишаюсь тими хлопцями, які досі заступають. Для них це альтернативна служба. Тобто в них є броня, якась інвалідність чи по здоров’ю проблема, але вночі вони заступають. Вдень працюють, а вночі досі заступають не завдяки ГУНП, а всупереч, як то кажуть».

Наостанок Сергій Сергієнко зауважив, що усі прагнуть повернутися до нормального життя, але шлях до цього існує лише один, і це – Перемога. Зокрема військовий наголосив на актуальності проблеми того, що не усі представники влади розуміють, що війна не далеко і не завжди ставлять у пріоритет військовослужбовців.

«Тому, що допоки не буде Перемоги або зупинки війни, нормального життя у нас не буде. Просто треба змиритись і адаптуватись до цього…Зараз військові не в пріоритеті. Тобто ні для влади, ні для інших. Ніхто не думає за військових, що є певна робота, яка має проводитись і в містах також. Хочеться, щоб трошки було менше людей байдужих, які будуть владі нагадувати, що війна ще продовжується».

  

«Військова родина стала найтеплішим місцем»  

Військова служба ветерана Артема Гончарука розпочалася ще до початку повномасштабного вторгнення – до 2021 року захисник служив у 101 окремій бригаді охорони Генерального штабу ЗСУ, а після звільнення мав намір продовжити військову справу у лавах СБУ. Проте 24 лютого 2022 року визначило подальшу долю військового інакшим чином:

«Після звільнення зі 101 бригади хотілось мені продовжити справу військову, але мені хотілось піти у структури набагато вищі. Мені захотілося продовжувати у спецурі, бути таким чуваком, як Дедпул, можна сказати. І я вирішив піти у СБУ. Це в принципі вдалося, але завадило мені 24 лютого, коли мала бути остання остаточна зустріч, вторглася підорусня. І все завершилось тим, що я не захотів чекати, як у нас далі підуть справи з СБУ, і пішов добровольцем. Але мав їхати до Києва, до Києва дістатися не було чим: ні потягів, ні автобусів, ні машин – ніяк. І мені запропонували варіант піти у 28 бригаду нашу Одеську».

У складі 28 окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу захисник боронив країну на гарячих напрямках, і неодноразово потрапляв у ситуації, коли, здавалося б, життя обірветься. Найбільшою підтримкою та мотивацією  для Артема стали його побратими та родина:

«Це у мене фотка була зроблена з заводу. Це нас брали в оточення, штурмували конкретно. Згрупувалась там я навіть не знаю, яка кількість, але виходили ми поночі маленькими групами, але штурмували так знатно, що, якщо чесно, згадував кожну молитву. І основне, що допомагало  – це хлопці, які не давали втрачати себе. Бути сильним духом і не падати на дно. Бо бували такі ситуації, просто крах.. Все розлітається, хаос, відбувається незрозуміло що: там стріляють, там стіни сиплються, там стелі вже немає, там авіабомба летіла… І це був такий трешняк. Це був здається мій перший чи другий бій, коли я зіткнувся з ворогом. І в той самий час навіть були моменти, ти думаєш «Мені здається, дома було краще». Але потім ти згадуєш, що в тебе вдома сім’я, батьки, друзі, в майбутньому має бути за спиною родина. І це якусь давало наснагу, жагу до життя і саме іти вперед і не падати».

З великим теплом ветеран згадує своїх побратимів, які стали для нього другою родиною – військовою родиною:

«Моя перша група, з якою ми працювали дуже довгий час… Когось вже, на жаль, немає. Це кращі люди за той період часу, яких я міг зустріти. Як показало життя, на час війни кожен проявив себе, як міг. І військова родина – це стало найтеплішим місцем і найнадійнішим, що могло оточувати. І в принципі навіть при обставинах тих поранень, які я переніс, я ні про що не шкодую. Це все було зроблено на благо і ми боролися як тільки могли».

Найстрашніше – каже Артем, це коли війна стає буденністю, а до постійної небезпеки формується звикання. І у такий момент важливою підтримкою можуть стати звичайні слова турботи від рідних:

«Якось воно так час від часу почало легшати і ти починаєш звикати. Війна починає ставати буденністю. Але найстрашніше, що ти звикаєш до усього, і ти починаєш менше цінувати життя. Якось лояльно ходиш, менш безпечно відносишся до цього. І приходить така депресивна втома, коли ти знаходишся довгий час на війні. Але найкраще, що повертало до гарного стану – це добрі слова близьких або просто питання: «Як ти себе почуваєш?»

Проте Артем зауважив, що при цьому не варто цікавитись у захисників, чим саме вони займаються та іншими деталями того, що відбувається з ними на передовій.

Підсумовуючи, ветеран поділився, що дуже сподівається, що війну та її страшні наслідки не доведеться застати наступним поколінням.

«Я зрозумів, що ця війна переходить з покоління в покоління. І в мене таке бажання, щоб на нашому поколінні це завершилось, бо якось не хочеться, щоб моя майбутня сім’я, яку я колись створю, застала ці надважкі часи або післявоєнні часи. Я там втратив дуже багатьох друзів, близьких. Ці хлопці завжди казали: «Ми ж колись зустрінемось…Ми ж колись зустрінемось і затусимо нормально», і тобто, що все буде класно…»

Наразі Артем працює інженером в Укрзалізниці, а також паралельно допомагає Олександру Славському у кав’ярні, яка одночасно є ветеранським простором.

Волонтер, що пішов у військо, аби краще розуміти потреби захисників

Дмитро на позивний Скіф – морський піхотинець, а окрім того – волонтер, батько та мандрівник. Свій шлях захисник розпочав з волонтерства у 2022 році. Вже тоді Дмитро почав знайомитись із великою кількістю людей, зокрема – військових, з якими підтримує дружній зв’язок і досі. Бажання піти до лав ЗСУ виникло у чоловіка під час виникнення певних проблем у волонтерській діяльності. Тоді Дмитро вирішив не шукати легких шляхів та аби зрозуміти, як допомогти і що саме потрібно бійцям – доєднався до морських піхотинців.

«У певний час я зрозумів, що у якийсь момент щось з допомогою пішло не туди. І я кажу, що щоб зрозуміти, куди треба йти конкретно допомагати треба йти у військо. Я піду у військо, і я буду знати кому конкретно треба допомогти. Це була друга причина. Перша причина – в мене коли я вивіз сім’ю, в Британію, сім’я дуже боялася, що я буду воювати. І я кажу: «Слухайте, я не буду воювати, я буду волонтером, військовим волонтером, заспокойтеся». І вони такі «добре». А потім питають «Куди ти пішов», я кажу «У морську піхоту, нічого страшного там, берегова охорона і тому подібне…»

Одним з днів, які запам’яталися захиснику найбільше, став його сороковий день народження. У той день він разом з побратимами мали залишити позицію – їх мали замінити. Однак вирішили залишитися ще на день:

«Я у 2024 році почав вкладати в підготовку хлопців. Про Валеру: після поранення його перенавчили, змінили кваліфікацію, і він дуже переживав, що не зможе вийти на позицію, а мені довелось його вчити, тобто після учебки з ним допрацьовувати. І ми з Валерою зустріли мій найкращий день народження, який я запам’ятаю на все своє життя. Це був наш крайній день на позиції, в мене день народження, мені 40. Час 4:20-4:30, я народився у 4:20 і ми вже прокинулися, підготувалися, і тут така команда звучить «КАБи»: Куди «КАБи?»- «Поряд». – «А, ну добре». (КАБ- керована авіаційна бомба – Авт.) І от момент такий, що після слова «поряд» інформація – «По вам». І прилітає прямо по нам. Тут була наша позиція, усе це було знищено. І нас завалило. Ми вилізли з цієї норки. Цей день народження я запам’ятаю. Валера виліз і мені каже «Дімон, ну тебе нахрен з твоїм днем народженням».

Жага помсти – от, що відчув, каже морпіх, коли спочатку почув, а потім побачив, як летить, падає та вибухає друга російська бомба у той день.

На жаль, війна залишає у військових не тільки слід у вигляді поранень. Вона залишає й відбиток у психологічному стані, і для Дмитра це було найскладніше. Морпіх зізнається, що коли військовий запевняє себе та інших, що все добре, подекуди, на жаль, це лише ілюзія:

«Дуже важливий момент це після усього, що трапляється: як я знову зможу заїхати на позиції, як я буду це відчувати? Тиждень тому я залетів на позицію під «Rammstein» у перший раз. У другий раз під «Linkin Park». Ну все нормально, ми знову працюємо, і хвилювань немає. Хоча після самого цього випадку напевно одне з найважчих було – це психологічне відновлення, коли я пішов по шпиталях і на 3-4 день спілкування з цивільними, з лікарями, і такий тиск колосальний, я був на межі зриву. І в цей момент, коли сам військовий собі каже: «Та я в нормі» – це найбільша ілюзія, коли військовий каже: «У мене все добре». Друзі, близькі, рідні, волонтери, просто ті, хто дзвонили, зустрічали, підтримували, і отак ми з цього стану вийшли і знов до пацанів, і знов працювати».

Наразі морпіхи також збирають на РЕБ. Реквізити: 

Приват Банк: 4149 6293 6339 2853 Пшенишнюк Дмитро

Моно: 4441111148410297 Пшенишнюк Дмитро

PayPal Этот адрес электронной почты защищён от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра. 

Для охочих підтримати пошукову групу гуманітарного проєкту «На щиті» реквізити наступні:

Моно: 5375 4112 0835 4279

Приват: 4731 2196 5118 8637

PayPal: Этот адрес электронной почты защищён от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.

Leonid Ihnatiev

LHBNVH2GCELC8

Рахунок:

Назва юр. особи ГО” ВІЦ” ПАМʼЯТЬ І СЛАВА”

Код ЄДРПОУ 35177828

IBAN UA193348510000000026004217138

Назва банку АТ «ПУМБ»

Код банку (МФО) 334851

Призначення платежу: Благодійний внесок.

Амєлія МИЙНОВА

Джерело: «Південь сьогодні».