Виробництво пороху починається з вирощування сировини. Це може бути деревина, промислові коноплі, але найчастіше – бавовник, з якого отримують бавовну. Востаннє в Україні цю рослину вирощували в середині 20-го століття. Відповідно увесь цей процес потрібно опановувати з нуля. Влада запустила експеримент з вирощування бавовнику на Одещині, але чи зможуть вітчизняні аграрії стати в нагоді оборонній промисловості, а українські заводи – принаймні частково побороти дефіцит сировини й наростити випуск боєприпасів. У цьому питанні розбиралися журналісти Економічної правди, передає видання «Південь сьогодні».

Експеримент з бавовником

Бавовник – рослина, незвикла до українських полів. Найкращу врожайність вона має у країнах Середньої Азії, де клімат значно тепліший. В Україні бавовну вирощували в Криму та на Херсонщині. Проте сьогодні цю рослину в промислових масштабах в країні не вирощують. Чому?

«Вирощувати бавовник в Україні почали з 1929 року, ми його завезли із Середньої Азії. Державне замовлення йшло передусім для військових потреб: нитки для форми, коліс, машин, літаків, парашутів. Сталін готувався до війни. Площі були значні, він висівався навіть там, де не дозрівав», – розповідає старша наукова співробітниця Інституту кліматично орієнтованого сільського господарства НААН Віра Боровик.

Після Другої світової війни вирощування бавовнику в Україні згорнули. Мовляв, врожайність значно менша, ніж у Середній Азії, де до того ж більше робочої сили для його збирання вручну. Тож за радянських часів вирощування бавовника перенесли до Узбекистану та Казахстану.

З часом в Україні з’явилися власні сорти бавовнику, які мали короткий період вегетації (105-108 діб), і які останні 15 років у 100% випадків дозрівали в українських умовах, каже Боровик. Проте популярністю в промислових масштабах культура не користувалася. Зокрема тому, що не було ринку збуту, тобто підприємств, які переробляли б її на волокно для промисловості.

«Були невеликі площі в господарствах, 2-5 гектар. Я думаю, що основна причина, чому далі не пішло – не було зацікавленості в бавовнику, легше було доставляти волокна з Середньої Азії, де було нормальне логістичне сполучення», – пояснює фахівчиня.

У підсумку, бавовну в Україні не вирощували, принаймні точно не в обсягах, потрібних для виробництва пороху зараз. З метою відродження вирощування культури Верховна Рада у травні 2024 року ухвалила законопроєкт, яким спростила імпорт сортів бавовника в Україну, а уряд розпочав експериментальний проєкт з його вирощування на півдні країни.

«Цей експеримент потрібен, аби зрозуміти, чи може бавовна взагалі рости там, і чи можна її використовувати для стратегічних цілей промисловості. Те, що воно може рости, ми вже побачили – на 99% воно може рости», – каже директор департаменту аграрного розвитку Мінагрополітики Ігор Віштак.

«Тестові» поля, розповідає посадовець, знаходяться у двох локаціях на Одещині, адже регіон має наближений до кримського клімат. Обсяги наразі скромні, «декілька точок по 10 соток». На цих площах засіяли 5 імпортних сортів, адже українські до великої війни майже повністю знищили росіяни у Херсоні, і зараз їхньої кількості недостатньо для експерименту.

«Рашисти багато знищили нашого бавовника. Малу частину колекції я встигла вивезти, трошки насіння, і зараз ми розмножуємо наші сорти. Поки ми цього не зробимо, будемо вирощувати імпортні», – пригадує Віра Боровик.

Вона очікує, що за два роки Інститут зможе давати власні сорти для вирощування.

У Мінагро вже отримали проміжні результати експерименту: сформувалися та відкрилися перші «коробочки» бавовни, а отже рослина може дозрівати в українському кліматі. Далі урожай збиратимуть у декілька етапів, аби передати бавовну в різних фазах дозрівання на експертизу до лабораторій Міноборони та Мінстратегпрому.

Там мають визначити, чи підходить волокно для виробництва пороху для дальньої артилерії. Таке волокно повинно бути завдовжки до 0,15 мм.

Коли буде український порох

Вирощування бавовника – екологічний експеримент, а не промисловий проєкт. За попередніми оцінками Мінагро, теоретично в Україні бавовник можна посіяти на 10 тис гектарів.

Попри перші успіхи експерименту, говорити про масове вирощування бавовника та інтерес з боку бізнесу ще зарано. Якщо експеримент виявиться успішним, це не означає, що рослину доцільно вирощувати масово.

По-перше, вирощування може бути збитковим. По-друге, потужності для переробки не з’являться за один рік. По-третє, немає гарантій, що рослина приживеться в інших регіонах країни. До того ж, 2024 рік відзначився аномальною спекою, що не гарантує успішного врожаю у наступних роках.

«Це літо було аномально спекотним, тож в таких умовах бавовник дозрів. Аби в промислових масштабах щось прогнозувати, треба хоча б ще один рік його посіяти. Після цього можна буде робити серйозніший експеримент, де будуть більші посівні площі та відпрацьована технологія. І тоді вирішимо, як співпрацювати державі та бізнесу, хто буде купувати сировину», – каже Віштак.

Навіть якщо Україна отримає перші притомні врожаї бавовнику, будівництво всього технологічного ланцюга для пороху може коштувати сотні мільйонів доларів.

«За три роки ми отримали лише одну пропозицію від західної компанії, яка пропонувала побудувати завод за 20 млн євро з переробки нітроцелюлози у порох. Йшлося про 600 тонн пороху на рік, чого вистачило б на 160 тисяч 122-міліметрових боєприпасів. Але це лише один, найпростіший етап у технологічному ланцюгу», – зазначає директор компанії «Українська бронетехніка» Владислав Бельбас.

Підприємство з виробництва пороху є вибухонебезпечним, що робить його легкою мішенню для російських ракет і логістично складним, якщо йдеться про імпорт нітроцелюлози з-за кордону.

Побудувати в Україні завод з виробництва боєприпасів та пороху замахнувся німецький концерн Rheinmetall. Щоправда, перспективи цього проєкту не до кінця зрозумілі, і вони залежатимуть від наявності замовлення та інших умов для доведення проєкту до кінця. На будівництво цих заводів можуть піти роки.

На думку фахівців, виробництво компонентів та сировини для боєприпасів ще довго залишатиметься відкритою нішею на світовому ринку. І справа не тільки у попиті на снаряди, але й у залежності від китайської нітроцелюлози.

Понад 70% нітроцелюлози європейські порохові заводи імпортують з Китаю, який є близьким партнером росії. Це містить у собі безпекові ризики і змушує Євросоюз замислюватись над перебудовою ланцюгів постачань.

Імовірно, Україна має потенціал виробництва пороху спільно з партнерами, принаймні в частині його компонентів. Але побудова власного повного циклу виробництва пороху у достатньо великих обсягах – це справа не одного року та не однієї сотні мільйонів доларів.

Якщо Україна хоче побудувати сильну і самодостатню оборонну промисловість, то питання доступу до ключових компонентів та сировини буде одним із головних.

Підготувала Діана ГЕРГІНОВА

Джерело: yug.today